Дві зустрічі з "Анреєм"

Федір Стригун таки великий артист. І ніби п'єси нема, і драматургія далека від шекспірівської, а якого велета творить актор! Творить силою свого духу, незбагненним талантом перевтілення, власним осмисленням величі людини, роль якої виконує. І, сидячи в залі, забуваєш, що це лише вистава, високопрофесійне лицедійство. Таке враження, що перед тобою сам митрополит Андрей, і важко стриматись, щоб не піднятись на сцену і не припасти до його руки…

Два вечори на кону Тернопільського драмтеатру йшла вистава Львівського державного академічного театру ім. Марії Заньковецької "Андрей", присвячена 135-річчю від дня народження галицького митрополита Андрея Шептицького. У головній ролі - народний артист України, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка Федір Стригун. Він же - режисер-постановник вистави.

В основі п'єси - останні дні, а може, й години життя Андрея Шептицького. Він, тяжко хворий, сидить у кріслі. То марить, то падає у забуття. І сон його вже не рятує, бо варто стулити повіки, як зринає перед очима все його страдницьке життя - усі радощі і всі муки. Кружляють довкола сивого старця тіні тих, кого він любив і хто намагався його покорити. Він вже нічого не змінить у своєму житті, нічого не поверне, не проживе заново. Настав час звітувати перед Богом. Але він ще живий і намагається осмислити прожите і зроблене.

Не стало батьків, які не завжди його розуміли. Тільки голос матері "Терпи сину, терпи" супроводжує всі його страждання. Відплила у танці до іншого шляхтянка Кароліна, його молоде кохання. Розтанули в імлі усі оті офіцери - російський, польський, радянський, німецький: невже вони справді вірили, що мають владу над самим Шептицький? Як і той енкаведист, що прийшов до вмираючого з проханням-вимогою доносити на своїх вірних?

Федір Стригун творить Андрея з таким внутрішнім переконанням, з такою вражаючою силою, яку в театрі зустрінеш не часто. Зал буквально плакав, ніби сам, як той монах у виставі, стояв біля ложа вмираючого і нічим не міг йому зарадити. Але не співстраждання потребував у ті хвилини митрополит, а розуміння і сприйняття його найбільшого земного бажання - бачити свій народ у єдності.

Недарма ж перед тим, як покинути цей світ, він написав листа проти братовбивства: "Не треба українцям інших ворогів, якщо українці українцям вороги є і вже навіть не соромляться цього… Як довго не буде у нас християнської єдності, так довго найслабший противник буде од нас сильніший". Як наказ, як заповіт звучать передсмертні слова галицького митрополита: християнські церкви мають виконати цвій святий обов'язок - дати українському народові єдність!

Справжня режисерська знахідка - фінальна сцена вистави-реквієму. Андрей-Стригун постає перед залом, як величний монумент одному з найбільших духовних провідників українців. Могутній пастир обняв свою крихітку-долю, і підвівся над світом справжнім велетом.

Заньківчани, захопивши і здивувавши нас, поїхали, а в Тернополі з новою силою заговорили, чи ризикнуть шевченківці (Тернопільський драматично-музичний театр ім. Тараса Шевченка) всяти до свого репертуару "Андрея". З одного боку, спокуса велика. Щептицький, хоч він ще не канонізований, для наших краян - святий. Отож вистава приречена на успіх. А з іншого боку: хто зрівняється у нас із Федіром Стригуном, хто підніметься до так високо піднятої ним планки? В'ячеслав Хим'як? Мирослав Коцюлим? Наш театр ще в роздумах. І це нелегке рішення приймати лише йому.

А ми подякуємо Федіру Стригуну. Він вперше на сцені створив образ галицького митрополита. І підняв його на таку висоту, на якій він був хіба що в житті. Тепер до нього будуть тільки рівнятися. Зіграти краще, переконливіше навряд чи вже хто зможе. Смію думати, що це роль, яка вже з першим виконавцем входить в історію українського театру.

Галина Садова

Шлях у безсмертя, або реквіяєм Митрополитові

На виставу "Андрей", створену заньківчанами до 135-ліття від дня народження митрополита Андрея Шептицького, глядачі України йшли з почуттям глибокої шаноби до цієї величної постаті мученика за віру й народ, а водночас і цікавості - як витрактує цей образ маститий актор? Творчість народного артиста України Федора Стригуна у нас добре знають і високо цінують. Але закрадався сумнів: наскільки цьому життєлюбові, бунтареві з таким незгасимим вогнем в очах вдасться перевтілитись у свою протилежність - спокійного, філософічного, стоїчного аскета - митрополита?

Перші місяці показу вистави заньківчан, зібрали такі аншлаги, що й не снилося: люди сиділи на приставлених кріслах, стояли у проходах. Чекали.

Могутні церковні піснепіви зазвучали в темноті сцени й зали. Пучок світла впав на сріблясто-білу постать вгрузлого у фотель старця, за яким вдалині вивищувався Святоюрський храм. Собор, в якому митрополит Андрей служив Господові і, як добрий і розумний пастир, - своєму народові.

Змучений хворобами і стражданнями, владика підійшов до краю свого земного шляху. У передсмертному напівсні-напівмеренні перед ним проходять картини прожитого: юність, вибір шляху і вірність обраній справі. Нелегку простелив собі дорогу, зрікшись життєвих принад і вільностей, обіцяних графським титулом. Всупереч застереженням батька йде за вищим покликанням і стає пастирем свого підневільного народу. "Терпи, мій сину",- проказує, благословляючи, мати. І через усе нелегке життя митрополита проходять ці материнські слова, її образ.

Сценографія вистави скупа, але промовиста. Залежно від подій і настрою змінюється світлове оформлення: безжирна зелень лісу і звуки віденського вальсу - юність, райдужні перспективи молодості. Однак вибір зроблено - один на все життя. І відпливають у минувшину рідні образи батьків, нареченої, світські розваги, а залишається суворий аскетизм, ревне служіння Богові і вічний біль за попрану батьківщину і поневіраний, потоптаний всілякими забродами народ. І виснажлива праця духу й розуму - задля його порятунку.

Вогнисто-чорний фон - і перед глядачами якраз оті заброди, що чорними павуками снуять навколо митрополита, прагнучи використати його владу і вплив на паству у своїх інтересах - для поневолення українського народу. Зміняється музичний супровід і то вкрадливо, а то й нагло домагаються свого представники окупаційних режимів, гвалтівних для України. Однак владика твердо стоїть на свому: він ніколи не слугував ні польській, ні німецькій владі, не слугуватиме й московській… "Є в отарі барани, але щоб я вовків пустив між вівці - цього не буде, Боже, борони!"

Найбільший його біль - роз'єднаність і чвари поміж своїми людьми, і він кидає сердито: "Гризіться, бийтесь - всіх вас поодинці колись розіб'ють ще якісь ординці". Актуально звичать слова митрополита про те, що дивним способом обманюють себе ті, хто політичне вбивство не вважає за гріх. І його застереження, що загальна справа не буде розвиватись доти, поки українці будуть думати кожен лише про свій власний добробут. Разом з тим він дає влучну характеристику нації, як такої, що славиться терплячістю волів: "І ми вже так навчилися терпіти, ще не наважуємося підняти очі, щоб прозріти".

У виставі показано багатогранність особистості митрополита. Він не лише ревний служитель Господній і пастир народу, а й благочиститель: підтримує митців, рятує євреїв під час погромів, підтримує й благословляє воїнів УПА. А найбільше прагне владика - об'єднання української нації.

Усе життя мутрополита - тяжка подвижницька праця в ім'я свого народу, плекання його душі і національної свідомості.

Для відтворення такої саможертовної особистості в історії нашої церкви і віри потрібен високий мистецький дар. Попри зовнішню статичність пози, яку займає прикутий до крісла старець протягом вистави. І лише у фіналі владика несподівано підводиться на ноги і демонструє таку велич і монументальність, яка не властива навіть здоровому тілу. То вражаюча міць і велич духу! Його рука - в маленькій ручці дівчинки-долі в терновому вінку. Така крихітка-доля судилась цьому велетові духу, великомученикові за віру і народ. Їй ще довго жити в пам'яті людській…

Ця вистава-реквієм - вагома віха в акторській і режисерській долі Федора Стригуна. "Читаючи послання митрополита, заглиблюючись у його теологічні трактати, я відчув його серцем і розумом. І раптом збагнув, що всі філософії на світі нічого не варті порівняно з християнською філософією гуманізму, любові до ближнього. Все суєтне і скороминуще - залишається лише вічне, і йому служить митрополит Андрей, - каже Ф. Стригун. - Незалежно від того, чи введуть митрополита у лик святих, він є святою людиною для українського народу. Я відчуваю його присутність в залі, під час вистави, руку доброти й мудрості на театрі. І ще - колосальний інтерес людей до цієї вистави".

Маестро Стригун не розчарував публіки України, а захоплює знову і знову. Створити таку могуть - під силу лише йому. Образ митрополита Андрея Шептицького створеного народним артистом України, лауреатом Національної премії України ім. Тараса Шевченка Федора Стригуна, вкарбувався глибоко і надовго в пам'ять всіх тих хто бачив заньківчанського "Андрея".

І нехай вибачають мені інші актори, гру яких не відокремлюю. Їх образи вирішені у приглушених тонах - вони огранюють, відтімюють образ митрополита - вражаєче правдивий і переконливий.

Влада Собуцька

Театр-важка праця...

ТЕАТР - це не просто диво. Театр - це важка праця. Висновок для мене не новий, але знову повертаюсь до нього, переглянувши виставу за п'єсою Надії Ковалик "Тріумфальна жінка", поставлену у Львівському академічному театрі ім. Марії Заньковецької Федором Стригуном. Насамперед подумалося: Федора Стригуна, який поставив за два роки аж дві п'єси сучасного автора, львів'янки, знехтувавши загальновідомим "велике бачиться здалека", аж ніяк не назвеш рабом усезагальної режисерської боязні перед новими авторськими іменами, новою (бо сучасною!) темою. Можливо, саме завдяки таким режисерам в Україні, зрештою, відродиться те, що назвемо новітньою українською драматургією, за якою так знудьгувався український глядач.

Отож наприкінці 1997 року ми мали іронічну комедію "Се ля ві..." (автор - Надія Ковалик). Засоби іронії і гумору дали можливість як драматургу, так і авторам розкрити найскладніші проблеми сьогодення, не обтяжуючи глядача надмірно суворим наст-роєм. Нині маємо - іронічну мелодраму "Тріумфальна жінка".

Чому виділяю: театр - це важка праця? Та тому, що кожен контракт з ним передбачає найважче - осмислення. Осмислення побаченого і почутого.

З одного боку маємо іронію, з другого - мелодраму з поєднанням випадкових збігів, контроверсійних обставин, перебільшенням пристрастей і драматичних ефектів. Кожного, хто ще не дивився вистави, одразу хочу застерегти: зверніть увагу на її жанрову ознаку, і саме за цією - не просто драма, бундючна серйозна, це, все ж, іронічна мелодрама, що й повинно налаштувати вас на трохи іронічний лад, дати простір уяві і доброму настрою.

Вистава схожа на айсберг, найбільша частина якого схована від людського ока. Вже в кінці ота прихована частина виринає і розбиває усе довкола: судді стають винуватцями, винуватиця - суддею. Праведники і грішники міняються місцями, і стає до решти зрозумілим те, заради чого усе це задумувалося. У творі - глибокий трагізм , жінки, яка не знала і ніколи не зазнає радощів материнства. Може, інша і не робила собі з цього біди, занурившись у мистецтво чи якісь інші житейські клопоти, але Лідуня Мотринюк, натура пристрасна, ніколи не примириться зі своєю долею, і саме ця непримиренність штовхає її на вчинки, яких вона ніколи б не здійснила, реалізувавши своє материнське начало. Побутово-міщанська мораль батьків переламала життя доньки, якій не дозволили народити у сімнадцять років позашлюбну дитину, до смерті налякавши громадським осудом. Ох, ця громада! Вона здатна переламати хребта ще не народженому лошаті, і часто робить це, а ще частіше - просто намагаються, зовсім не лихі люди. Вони чесні і прості, сповідують свою життєву філософію, котра велить не плямувати честі родини. З цієї філософії, зрештою, народилася вистава.

Від початку і до кінця вона сповнена великої психо-емоційної напруги, а ще, в ній чується потужна енергетика, ядром якої є добро.

Повний глядацький зал, напевне, є найкраща оцінка вистави, котра вже встигла побувати на гастролях у Рівному, Луцьку і Володимирі-Волинському. Шість "виїзних" вистав, зіграних ще на початку квітня заньківчанами, засвідчили одне: театр зробив добру справу, а тепер пожинає плоди свого успіху.

...І я тішуся з успіху своєї колеги, популярної письменниці Надії Ковалик.

Віктор ПАЛИНСЬКИЙ,
голова інформцентру Львівської організації
Спілки письменників України.

"Андрей"

У січні та лютому 2002 театр ім. Марії Заньковецької покаже своє високе мистецтво Північно-Американській українській громаді Клівленду, Філадельфії, Нью-Йорку, Чікаго, Детроiту та інших, менших міст. Звичайно, організація гастролей за кордоном, а тим більше, театральної групи з 15 осіб - це зовсім не легка справа. Тому хочеться подякувати корпорації "Western Union - Money Transfer" за генеральне спонсорство проекту, за спонсорство - "Польським Авіалініям LOT", за всебічну підтримку та розуміння - тижневику "МІСТ" та "Закордонній Газеті" і Радіо "Голос України", за інформаційну підтримку - газетам "Свобода", "The Ukrainian Weekly". Окремої подяки заслуговують люди, імена яких Ви не зустрінете на афішах, та рекламах проекту, а їх ой як багато. Виділю лише кількох (хай вибачають решта) це Український Конгресовий Комітет Америки та Об'єднання Українських Організацій Великого Клівленду, зокрема, пан Василь Ліщинецький, Каріна Тарнавська - компанія "InterAccess, Inc.", Ігор Коваль з Клівленду, Михайло та Марія Климчак - Радіо "Українська Хвиля" (Чікаго), Інна Кручек - тижневик "МІСТ" та Ігор Шунда - Радіо "Нині" (Філадельфія).

Проект "Театр ім. Марії Заньковецької - гастрольний тур по Північній Америці" вже розпочався! Отож, запрошуємо всіх на перегляди їхніх вистав.

Назар Стригун,
Організатор проекту
"Театр ім. Марії Заньковецької - гастрольний тур по Північній Америці".

"Тріумфальна Жінка"