Високодостойні владики!

Всечесні отці!

Дорогі співвітчизники!

У кожного народу, кожної нації є свої одвічні, сакральні символи та атрибути, без яких їх просто важко уявити.

Україна, її історія невіддільні від Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври, 950-річчя якої зібрало нас сьогодні у цій урочистій залі.

Я щиро вітаю з цією важливою віхою вас, усіх співгромадян.

Ювілей Лаври фактично злився з 10-ю річницею незалежності України. І в даному разі часовий збіг піднімається до глибоких історико-філософських узагальнень, повертає нас до прадавніх джерел української народності, державності і духовності.

Жодною мірою не применшуючи релігійний зміст нинішнього ювілею, ми відзначаємо його як загальнодержавне, загальнонаціональне свято. І маємо для цього всі підстави. Святині, що постала на Печерських пагорбах, християнство зобов'язане тим, що за свою майже тисячолітню історію, впродовж життя тридцяти людських поколінь, вона була його форпостом та осередком активного поширення на східнослов'янських землях.

Водночас уже назва Києво-Печерської Лаври з самого початку асоціюється в очах усього світу з освіченістю, потягом і пошаною до "вченості книжної", високою моральністю, духом свободи і братерства.

Зрештою, це були грані єдиного благотворного процесу, який залишив вічний слід у нашій минувшині, багато в чому впливає на сьогодення і допомагає ставити та уточнювати орієнтири і цілі на майбутнє.

Історія Києво-Печерської Лаври - це і долі видатних церковних та державних діячів, християнських подвижників, письменників, композиторів та художників - справжніх світочів розуму, гуманізму, любові до рідної землі.

Серед цих постатей - митрополити Михайло, Іларіон та Климентій Смолятич, Феодосій Печерський, історики Нестор та Інокентій Гизель, просвітителі Петро Могила і Костянтин Острозький, засновник Києво-Печерської друкарні Єлисей Плетенецький, письменник і культурний діяч Захарія Копистенський, лексикограф та видавець Памва Беринда. Всьому світові відомі імена композиторів Веделя і Бортнянського.

Лаврські подвижники, як і всі видатні церковні діячі, завжди належали до духовних лідерів нації, показували взірці жертовного і відданого служіння Вітчизні.

Духовна, культурно-мистецька і наукова традиція, яка йде від славетних імен, пов'язаних з Києво-Печерською Лаврою, стала важливою передумовою національної ідентифікації українського народу, його самовизначення у світі, проклала нам шлях до європейської спільноти.

Наочним свідченням нерозривної, животворної єдності часів і поколінь можна назвати відродження Києво-Могилянської академії, в сьогоднішній діяльності якої знаходять продовження і збагачення скарби тієї нетлінної спадщини і надбання неоціненного досвіду.

Рання історія Лаври і сучасної їй держави, спадкоємицею якої стала Україна - Київської Русі - залишила нам підтверджену століттями істину про плодотворність взаємозв'язку та взаємного збагачення духовних і світських засад та чинників розвитку суспільства.

Знаходимо в тій епосі безліч свідчень та доказів того, які вагомі плоди здатні давати ці дві течії, якщо вони йдуть в одному цивілізаційному руслі, одному стратегічному напрямі і прагнуть до спільних цілей.

Згадаймо, що ідея єдності була стрижневою в державотворчій політиці Ярослава Мудрого. І цю ж ідею пристрасно пропагував у своїй "Повісті временних літ" лаврський чернець Нестор-літописець.

Християнська совість і мораль не приймали ворожнечі й розколів, протистояння між єдинокровними і єдиновірними братами.

На жаль, у правильності цієї настанови доводилося переконуватися у давні і пізніші часи, як говориться, і від зворотного. Під натиском інтриг та розбрату впала Київська Русь, незгоди та амбіції завадили побудувати Українську державу тоді, коли були для цього історичні шанси.

Наша сила в єдності - цей заповіт Ярослава Мудрого і пророчі слова Нестора-літописця ми

повинні пам'ятати завжди і в усьому. А насамперед - у практичному зміцненні та розвитку

своєї незалежної держави і виробленні національної ідеї.

Сьогодні українському народові як ніколи потрібні консолідація, єднання на спільних світоглядних, духовних засадах. І в цьому важко переоцінити роль церкви, яка після багатьох десятиріч утисків та гонінь відродила свою силу і впливовість, зайняла належне їй місце в суспільному житті.

Якщо звернутися до досвіду інших держав, а особливо тих, які вже століттями твердо стоять на ногах і є зразками розвиненої демократії, то обов'язково переконуєшся, що все це не в останню чергу забезпечується з участю церкви.

Її єдність, активна, діяльна та відповідальна позиція цементують націю, зміцнюють державу і політичну стабільність, сприяють духовному розвитку суспільства.

Під таким кутом зору всі ми повинні розглядати вищою мірою актуальну проблему згуртування українського православ'я.

Створення помісної православної церкви - не самоціль. Це єдиний шлях до підвищення тієї ролі, яку відіграють і мають відігравати в усьому нашому бутті віра і релігія.

Я не закликаю церкву та її діячів до конформізму. Кожен має право на свої погляди, свою думку і позицію.

Але у цьому розмаїтті повинні домінувати одна велика думка і головна турбота - про Україну, народ, про їхнє щастя та майбутнє.

Заради цього можна і треба відкинути всі амбіції, суперечності та незгоди.

Не маю жодного сумніву в тому, що в Україні є всі можливості для створення помісної православної церкви. Наближення до цієї мети потребує виваженості і гідності, мудрого спокою і терпіння.

Закликаю священиків і мирян, політичних і громадських діячів більше дбати у цій справі про мир та благополуччя нинішніх і прийдешніх поколінь. І не допускати політизації церковних проблем, не дозволяти використовувати їх у черговій виборчій кампанії чи заради якихось інших політичних цілей.

Хотів би бачити активнішими зусилля у цьому напрямку Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, діяльність якої стала ефективною формою державно-церковного діалогу.

Церква нині користується довірою значної частини наших людей, і кількість їх постійно зростає. Це засвідчують дані вивчення громадської думки.

Окрім природного і традиційного потягу до віри і високих ідеалів, я б назвав серед основних причин піднесення авторитету церкви і таку.

Не підлягає сумніву, що церкві і державі треба спільно іти назустріч таким сподіванням, не дати вкоренитися настроям апатії, зневіри і безнадії. Це особливо необхідно стосовно молоді, яка повинна вступати у самостійне життя і йти його шляхами з оптимізмом, упевненістю в своїх силах та можливостях, в історичних перспективах свого народу.

Нові тенденції та процеси у релігійному середовищі стали можливими завдяки прискоренню і поглибленню в Україні процесів демократизації, формування засад та інститутів громадянського суспільства.

Політика України у сфері державно-церковних відносин базується на Конституції, законодавстві, яке, за оцінками експертів Ради Європи, є одним з найдемократичніших у світі.

Неухильно витримуються положення Конституції щодо свободи світогляду та віросповідань, заборони привілеїв чи обмежень за ознаками релігійних та інших переконань.

Маємо такі ж незаперечні підтвердження виконання конституційної вимоги стосовно того, що жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Усе це стало повсякденною дійсністю для представників 105 віросповідань, церков, деномінацій, напрямків і течій, які представлені у більш як 25 тисячах релігійних громад. Вони живуть у згоді і злагоді, що є важливим чинником і складовою громадянського миру. Принцип відокремлення церкви і релігійних організацій в Україні від держави не виключає їхнього конструктивного співіснування та плідної співпраці.

Той релігійний ренесанс, який ми маємо сьогодні, був би неможливим без постійної підтримки держави. Вона дбає про реальне забезпечення прав віруючих, повернення церквам та релігійним громадам культових споруд, про створення сприятливих умов для їхньої діяльності.

До широкого кола цих турбот входить сприяння відродженню та розвитку богословської думки, сакральної архітектури, іконопису і церковного мистецтва, чернечого життя.

За роки незалежності в Україні відродилися понад 270 монаших обителей, більш як 6 тисяч молодих людей здобувають богословську освіту у православних духовних академіях та семінаріях.

Церквам України передано за цей час 3,6 тисячі культових споруд і понад 10 тисяч предметів богослужбового призначення. На порядку денному вже постає питання про передачу об'єктів некультового призначення, формування церковної інфраструктури.

Характерною і промовистою прикметою нашого часу є відновлення та будівництво храмів. Відбудова, повернення віруючим чи спорудження кожного з них - від величних соборів до скромних сільських церков і каплиць - стає визначною подією і в духовному, загальнонаціональному житті.

У цьому контексті я особливо хотів би виділити друге народження таких одвічних наших святинь, як Успенський собор Києво-Печерської лаври і Михайлівський золотоверхий собор.

А загалом - вдумаймося лише в ці цифри! - за десять років незалежності в Україні зведено майже 3 тисячі нових церковних споруд і понад 1,9 тисячі будується зараз.

Це справді широке і вдячне поле докладення спільних зусиль, на якому церква отримує реальну і предметну підтримку держави.

Зі свого боку бачимо активний зустрічний рух з боку церкви, її відповідальність за все, що діється у державі.

Ми вдячні релігійним конфесіям, їхнім духовним поводирям, самим віруючим за вагомий і зростаючий внесок в оздоровлення морально-психологічної атмосфери в суспільстві, у консолідацію всіх його здорових сил.

Українські церковні лідери користуються повагою та авторитетом у нашій державі та поза її межами. Показовим у цьому плані є обрання почесним головою Комітету із святкування 2000-річчя Різдва Христового при ООН предстоятеля Української православної церкви митрополита Володимира.

У наші дні знаходять гідне продовження славні традиції Києво-Печерської Лаври. Її невтомна діяльність на духовній, просвітницькій та культурній ниві сприяє згуртуванню українського народу навколо ідеалів добра, справедливості, миру, любові до ближнього.

Хотілося б сподіватись і на примноження її внеску в справу згуртування українського православ'я. Це нині одна з найбільш назрілих проблем не тільки церковного, а й усього суспільного життя в Україні.

До цього закликає у своєму Посланні з нагоди 950-ліття заснування Києво-Печерської Лаври Вселенський Патріарх Варфоломей: "Єдність із Христом кожного, яка є передумовою духовного життя і поступу кожного, також передумовляє єдність з братом. Виходячи з цього, є духовно необхідним зробити все можливе, щоб громадяни України, особливо православні, відновили єдність між собою".

Вітаючи з ювілеєм, предстоятель Руської православної церкви патріарх Алексій II підкреслює важливість творення миру і злагоди серед народів нашої землі.

Присутність у цій залі високих гостей - доказ тієї характерної властивості української землі, що вона, за висловом Папи Іоанна Павла II "завдяки своєму особливому розташуванню і обрисам становить природний міст не тільки між Сходом і Заходом, але також і між народами, які тут знаходяться вже від багатьох століть".

Шановне товариство!

Сьогодні я хотів би повторити тезу, виголошену на урочистих зборах, присвячених 10-й річниці незалежності України: у наступному десятиріччі нам треба забезпечити справжній культ духовності, гідно піднести суспільний престиж та авторитет інтелекту, знань, освіченості.

Сподіваюся і вірю, що у відродженні духовної конституції народу, примноженні його гуманітарного потенціалу держава і церква будуть, як завжди і у всьому, добрими і надійними партнерами, іти рука об руку.

І що потужного енергетичного імпульсу цій великій і благородній роботі, спрямованій у майбутнє, буде надавати Києво-Печерська Лавра, з ювілеєм якої я ще раз всіх вас сердечно вітаю. Це той з оберегів нашої духовності, до якого душа народу лине і в годину випробувань, і в пору торжеств та успіхів.

Якби треба було викласти всю історію української землі лише на одному-єдиному аркуші паперу, то й тоді для Києво-Печерської Лаври там знайшлося б одне з чільних місць.

Нехай же її дзвони, які уже дев'ять з половиною століть промовляють до людей зі стародавніх пагорбів, і надалі кличуть нас і наших нащадків до миру, добра та злагоди, надихають на духовну працю, моральне удосконалення, нагадують про святий обов'язок пошани до предків, про відповідальність перед Богом і наступними поколіннями.

Пам'ятаймо про це сьогодні, завтра і вічно!

Дякую за увагу.