| Одинадцять років
тому, 16 липня, Верховною Радою тоді ще Української РСР було проголошено
державний суверенітет як "верховенство, самостійність, повноту, неподільність
влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність
у зовнішніх зносинах". Для більшості з нас ця дата не є особливо важливою,
і стикаються з нею, в основному, вивчаючи новітню історію України чи право.
А попри все, прийняття такої декларації було важливим поступальним кроком
як у політичному житті, так і в умах українців.
Хоча документ носив декларативний характер
і говорив просто про розширення прав
республіки в складі Радянського Союзу, але: по-перше, він затверджував
суверенітет народу України; по-друге, був фундаментом для прийняття
подальших законів, зокрема і Конституції; по-третє, служив базовою основою
для визначення позиції держави при укладанні міжнародних угод (до прийняття
Конституції).
Декларація про державний суверенітет значно
об'ємніша, ніж акт про незалежність,
вона складається з преамбули та 10 основних положень. За декларацію
проголосували 376 з 405 присутніх народних депутатів. Про те, як же все
відбувалося, згадують деякі з них:
Леонід Кравчук (СДПУ(о):
- Звичайно, я пам'ятаю той день. Настрій
був революційно-піднесений.
Люди вірили, що після прийняття декларації,
акту про незалежність жити стане краще. На жаль, ми не зуміли підкріпити
отриману свободу реальними справами - економічними і політичними. Те, що
хотілося тоді, поки що лишається недосяжним.
Ігор Юхновський (УНР):
- Атмосфера була ділова. Прийняття декларації
припало на неспокійний час, коли паралельно проходив з'їзд комуністичної
партії Радянського Союзу і значна частина комуністів звідси поїхала на
той з'їзд. Проект документа подавався спершу на розгляд Президії Верховної
Ради, яка в той час була "колективним Президентом України", верховною владою
в державі. Члени відповідної комісії ніяк не могли його розробити, і ми
з Івашком попросили пришвидшити процес створення. Тож якщо вони спочатку
3 години робили один параграф, то потім за годину повністю завершили Декларацію,
і після затвердження Президією її розглядали у Верховній Раді. Вносили
поправки, але голосування пройшло гладко, бо практично відбувалося з подачі
Президії. А під стінами Ради стояло море людей. І коли депутати виходили
на вулицю, неважливо, комуністи чи члени Народної Ради, їх вітали радісними
вигуками і кидали квіти. Мені здається, що саме там відбувався певний психічний
злам у тих, хто був проти незалежності і голосував "з-під палки", злам
у бік національного усвідомлення.
Георгій Крючков (КПУ):
- У той час я був народним депутатом Союзу
РСР і тут мене не було.
Декларація про суверенітет, на мою думку,
була реакцією на те, що вище Політичне керівництво Союзу не вирішувало
назрілих питань реформування союзної
держави, а оскільки Союз потребував глибокого реформування, бо, фактично,
він перетворився на унітарну державу, це був вимушений, але виправданий
крок. Тим паче, що проект декларації, по суті, вносили і ініціювали комуністи.
Володимир Філенко ("Реформи-Конгрес"):
- Було весело і цікаво. Вибори 1990 року
були, фактично, єдиними демократичними
виборами у нашій державі, і склад тодішньої Верховної Ради, на мою думку,
був досить потужним по персональному підбору. Більшість складала досвідчена
компартійна номенклатура (близько 300 депутатів), Народна Рада в кращі
часи нараховувала десь 120, і теотерично здавалося, що прихильників суверенітету
і незалежності у ВР - меншість. Але довкола парламенту збирались величезні
мітинги по 30, а то й 50 тисяч осіб,
завдяки підтримці яких нам і вдавалося проводити подібні законопроекти.
Москва на прийняття декларації реагувала негативно майже по всьому політичному
спектру. Винятком з правила було, коли хтось із російських політиків говорив
про позитивне значення проголошення суверенітету. Це, скажімо, Сергій Ковальов,
Олена Бонер, Григорій Явлінський. В основному ж ні компартійне, ні демократичне
крило Декларації не схвалювало.
Михайло Ратушний ("Реформи-Конгрес"):
- Тоді я ще не був депутатом, а мітингував
під стінами парламенту. 2 липня відбулась одна з найсерйозніших маніфестацій:
люди вимагали повної незалежності, виходу з Радянського Союзу і розпуску
Верховної Ради. Думаю, це й було однією з причин прийняття декларації.
А ще депутати копіювали досвід інших, скажімо, прибалтійських республік.
Кожна політична сила ставила перед собою іншу мету, затверджуючи цей документ.
Комуністи хотіли випустити пару, щоб не бути знесеними демократичною хвилею,
як, скажімо, на той час у Грузії чи Прибалтиці. Патріотичні сили вважали,
що це перший етап на шляху до цілковитої незалежності. Особисто я вважаю
декларацію половиною кроку в правильному напрямку.
Видатний французький мислитель XVI століття
Жан Боден назвав суверенітет однією з найсуттєвіших ознак держави. Проголосивши
декларацію, Верховна Рада, певно, не зовсім ще це усвідомлюючи, заявила
про своє бажання орієнтуватися на власні сили без вказівки Москви. 16 липня
1990 року було видано ще один документ. Це постанова за підписом Івана
Плюща про те, щоб вважати день 16 липня Днем проголошення незалежності
України і щорічно відзначати його як державне загальнонародне свято. До
речі, відмінена вона була лише у 1992 році. Так що у 1991 р. День незалежності
ми святкували двічі.
Газета “Україна молода”
14.0.7.2101р.
Галина Скибньовська
|
