В и с т у п

Президента України Л.Д.КУЧМИ

у Київському національному університеті ім.Т.Г.Шевченка

19 лютого 2001 року

 

Вельмишановний Вікторе Васильовичу!

Шановні члени Вченої ради, представники студентства!

Шановне товариство!

Щиро радий знову зустрітися з поважною спільнотою Шевченкового університету.

Майже півтора року тому, виступаючи з нагоди 165-річчя вашого вузу, я говорив, як ви пам’ятаєте, про знакову його важливість для всієї України, багатьох поколінь наших співвітчизників.

У цих словах немає перебільшення. Усе, від великого Тарасового імені до минулих і сучасних здобутків університетського колективу, піднімається до рівня символу, гідного уособлення духовності та інтелектуального потенціалу українського народу. Не випадково саме Київському - першому з наших університетів і вищих навчальних закладів загалом - було надано статус національного.

Хоча диплом про освіту я одержав в інших стінах, але завжди відчував і відчуваю незримий зв’язок, духовну спорідненість з цим вершинним освітнім і науковим центром держави, осередком неспокійної і допитливої думки. А віднині, з присвоєнням мені звання почесного доктора університету, цей зв’язок стає прямим і безпосереднім.

Дякую за високу честь і обіцяю виправдовувати її завжди й у всьому.

У цей небуденний для мене і, сподіваюся, для вас день хотілося б говорити насамперед про вітчизняну вищу школу і науку, про їхніх людей, здобутки, проблеми та перспективи. Але, думаю, ви не будете проти, якщо зосередимося переважно на справах дещо іншого характеру. Надто складний і відповідальний нині період. Він ставить жорсткі виклики як перед владою, її керівниками, так і пересічними громадянами.

Відповідно доля України, її майбутнє визначаються не тільки і не стільки у високих кабінетах та з високих трибун, а не в останню чергу - якщо не у першу - в широкому людському загалі, на робочих місцях, скрізь, де присутня економіка і де формуються громадянська свідомість та відповідальність.

2001-й рік, який ознаменував початок XXI віку і третього тисячоліття, несе нашому народові ще одну знаменну віху - 10-у річницю незалежності України. Маємо зобов’язуючий привід для того, щоб оглянутися на пройдене, підбити його підсумки, подивитися на них через виміри як сьогодення, так і перспективних, стратегічних цілей та завдань.

Цей унікальний, неповторний відрізок вітчизняної історії не вкладається у прості схеми й одноколірні зображення. Він був осяяний, з одного боку, світлом вікопомних історичних змін, насамперед здобуття незалежності і державності, позначений могутньою енергією державотворення. І разом з тим - так само глибокими, а нерідко й небувалими випробуваннями, складнощами та негараздами, які відчуваються й донині. Вони обумовлені і невторованістю шляху, яким пішла Україна, раптовим зламом усього звичного й усталеного, чим ми жили впродовж десятиліть, і низкою суб’єктивних помилок та прорахунків, нерішучістю, непослідовністю у започаткованих перетвореннях.

А також нездатністю, а може, й небажанням окремих політичних сил сприяти становленню і зміцненню ефективної системи державної влади.

Усе це правда - часто гірка і сумна. Але правда і те, що до першого ювілею своєї незалежної Вітчизни український народ підходить і з незаперечними здобутками, і з чистим сумлінням.

Ми збудували свою державу, провели її через такі рифи і перепони, для подолання яких іншим націям могли б знадобитися століття. Історія це підтверджує.

Нині дещо з недавнього минулого вже призабулося. А тим часом тоді перед Україною не раз поставало сакраментальне питання: “бути чи не бути”. Ми відповіли на нього ствердно, остаточно, і в цьому найголовніший підсумок минулого десятиріччя.

А сьогодні вже маємо підстави говорити і про реальні зміни на краще в економіці, яка довго і важко хворіла.

Свідчень виходу з затяжної економічної кризи чимало, про них уже багато говорилося і писалося. Не повторюючись, дозволю собі привернути вашу увагу до таких істотних, на мій погляд, моментів.

Певні поліпшення у тих чи інших галузях ми мали й раніше. Але вони були не більше ніж епізодами, тимчасовими скороминущими сплесками, які поглиналися перманентним і всеосяжним падінням.

Сьогодні ж є підстави констатувати динамічні, і, головне, сталі результати. Вони не тільки, скажімо, у 6 відсотках приросту валового внутрішнього продукту у 2000 році, а промислового виробництва - 13 відсотків, що навіть більше, ніж передбачалося. Вони саме у стабільному і якісно новому характері економічного зростання. Так, у промисловості обсяги виробництва збільшуються вже два роки підряд, причому вищими темпами у галузях провідних, наукоємних, що випускають продукцію кінцевого споживання. Посилюється соціальна орієнтація виробництва. Найбільший плюс - відповідно 39 і 26 відсотків - забезпечено торік у легкій і харчовій промисловості, які працюють безпосередньо на людину, її потреби.

Ще одне, надзвичайно важливе: вперше за роки незалежності є зростання, і досить відчутне - майже на 8 відсотків - у сільському господарстві.

У своїй сукупності такі дані підтверджують: почала давати реальні результати політика ринкової трансформації економіки, яка активно здійснюється протягом останніх шести років.

Окремо підкреслю глибину і значущість перетворень на селі, особливо земельної реформи. Тут невпинно приростає число реальних господарів землі та засобів виробництва, прискорено формується приватний сектор, який постачає дедалі більше продукції до нашого столу.

Прошу правильно мене зрозуміти: я не за те, щоб захоплюватися такими змінами, а тим більше впадати від них в ейфорію.

По-перше, ще треба закріпити позитивні тенденції, зробити їх необоротними, а темпи зростання - значно вищими, причому на перших порах хоча б для того, щоб якомога швидше надолужити втрачене.

По-друге, економічний позитив поки що мало впливає на стан соціальної сфери, на добробут, рівень життя людей та їхніх сімей.

Проте було б несправедливо недооцінювати зроблене. І не бачити, що у ньому знаходить підтвердження правильність обраного курсу, закладено основу прискорення соціально-економічного поступу. Тобто переходу, скажемо так, у більш високий клас, на вищий рівень роботи.

Що робить справжній господар, який хоче працювати краще, ніж раніше? Правильно: ще раз прикидає свої здобутки та упущення і з урахуванням цього береться за справу.

У прикладенні до державних реалій це мало б означати, у широкому плані, дальшу консолідацію та узгодження зусиль усіх гілок і органів влади, згуртування суспільних сил. Іншими словами, щоб кожен займався своєю справою і робив її як слід, працюючи водночас на спільні цілі, на загальний результат. Я підкреслював це вже не раз.

Ми були близькі до такої налаштованості протягом усього минулого року, коли після президентських виборів і зі створенням парламентської більшості посилилося взаєморозуміння між Верховною Радою та Урядом. Що, у свою чергу, відразу ж позначилося на організації законотворчого процесу, його якості, співвіднесенні з вимогами та потребами життя. Саме цьому Україна великою мірою завдячує якісними економічними надбаннями 2000 року, хоча база їх створювалася у попередній період.

На старті нового року нам вдалося не тільки зберегти, а й навіть підвищити взятий темп: приріст валового внутрішнього продукту в січні перевищив 9 відсотків, промислового виробництва - 19.

Але разом з тим не можна не бачити, що ці результати одержані вже не завдяки політичній ситуації, а скоріше навпаки, всупереч їй. Варто тільки поглянути на логіку подій - якщо це тільки можна назвати логікою - що відбуваються останні три місяці у Верховній Раді і в середовищі деяких політичних сил.

Ставлення керівництва держави до цього викладене у зверненні до народу, оприлюдненому тиждень тому.

До того, що сказано, можна додати прискорену поляризацію позицій і поглядів учасників політичного процесу. Одні, не маючи ілюзій щодо можливих наслідків дальшого загострення ситуації, ідуть на діалог з владою заради пошуку взаємоприйнятних компромісів. Інші ж обрали однозначну тактику погроз та ультиматумів, силового тиску, що набуває нецивілізованих, протизаконних форм.

Їхня програма-максимум - будь-що і якомога швидше прийти до влади - здається реальною хіба що найбільш гарячим головам. Залишається одне - продовжувати політичні розбірки, намагаючись втягти в них якомога більше фігурантів, у тому числі й з-за кордону. А відтак блокувати конкретну і предметну роботу, ламати конструктивні настрої в суспільстві.

За таких умов енергія прискорення в економіці може перейти у звичайну інерцію і швидко вичерпатися. Тоді держава, суспільство не просто повернуться на вихідні позиції. Вони будуть відкинуті далеко назад і ще більше - не виключено, що й остаточно - відстануть від розвиненого світу, який прискорює свою ходу в усіх сферах.

Якраз це й потрібно людям, які самочинно нарекли себе громадянською опозицією. Їм, засліпленим егоїстичними устремліннями, соціально-економічні ускладнення потрібні як вибуховий заряд під політичну стабільність у державі і конституційний лад. А що буде далі, їм просто байдуже.

Уже став банальністю вислів “чим гірше, тим краще”, але в даному разі точніше справді не скажеш.

Я передбачаю, шановні друзі, що вас цікавить - і цілком природно та законно - що ж роблять влада, Президент, як гарант додержання Конституції?

Відповідаючи, просив би взяти до уваги дві обставини.

Перша. Не можу погодитися з думкою, яка настирливо повторюється з табору опонентів і нав’язується деякими засобами масової інформації, - про політичну кризу в Україні.

У чому, дозвольте спитати, вона полягає?

Парламент та Уряд залишаються на своїх місцях і за всіх нинішніх складнощів функціонують. Добре чи погано, більш чи менш ефективно - питання інше. Між вищим керівництвом держави - порозуміння, близькість позицій, спільність поглядів та дій, що засвідчило наше звернення до народу. Така ж ситуація практично безроздільно домінує в регіонах, у відносинах між центральними та місцевими рівнями державної влади та самоврядування.

У чому ж тоді, повторюю, політична криза? Якщо хтось видає за неї непомірну активність деяких депутатів, які замість своїх прямих парламентських функцій взяли на себе роль вічних революціонерів - то це, звичайно, прикро, але не смертельно. Як мовиться в народі, сім літ мак не родив, але голоду не було.

Інша річ, що їм дуже хотілося б бачити в Україні і кризу, і надзвичайний стан, і ще багато чого іншого, чим сьогодні лякають і обдурюють світ.

Так, і обдурюють. Хіба не чуємо і не читаємо, скажімо, про оточення центру Києва міліцією та армією, про мало не барикади на його вулицях? Оце і вся ціна правдивості, честі та совісті і самих протестантів, і тих, хто їх ще підтримує у нас та за рубежем.

Щодо другої обставини, то вона така. Дехто був схильний вважати державну владу і мене особисто надто пасивними у реагуванні на колізії останніх місяців.

Що можна сказати з цього приводу?

Повторюю: я не вважав і не вважаю за скільки-небудь серйозну політичну силу тих, хто галасує у наметових містечках та вуличних юрбах. Не сприймав і не сприймаю як опозицію групку кандидатів у “рятівники нації”, які вже давно не залишили жодних сумнівів у своїй політичній безплідності і практичній неспроможності.

Тут був би доречним такий відступ. І в демократичних країнах передвиборна боротьба буває жорсткою, не обходиться без гострих ексцесів. Але коли вибір зроблено, усі починають кожен по-своєму працювати на державу. У тому числі й опозиція.

А як ведуть себе ті, хто зазнав поразки, у нас, усі ви бачите самі. Реванш, тільки реванш - будь-якими засобами і за будь-яку ціну!

Сходження їх з політичної авансцени - лише питання часу. Усе це відрине, як шумовиння після весняної повені.

Але добровільно вони на таку перспективу не погодяться і пасивно чекати не будуть. Останні події переконують, що такі не зупиняться ні перед чим, для них не існує ні політичних принципів, ні морально-етичних норм, ні загалом нічого святого.

Це зобов’язує державу, владу до активних і рішучих дій. Я підтверджую сьогодні думку, сформульовану у зверненні до народу: ескалації протиправних, безрозсудних і безоглядних акцій, які можуть створити загрозу національній безпеці держави, не буде. Проти цього спрямовуються всі передбачені законом засоби.

До необхідності саме таких оцінок подій у країні, саме такого реагування на їх розвиток мене спонукали і численні звернення співгромадян, які дуже швидко розкусили все, що за цим криється.

Досить нагадати лише відкритий лист Героїв України, які ще до відомого скандалу попереджали про розгортання провокаційної кампанії проти нашої держави. Просто наче у воду дивилися!

І ось що характерно: цей документ не опублікувало жодне з видань, які називають себе опозиційними. Зате і вони, і їхні натхненники негайно кинулися змішувати з гряззю його авторів. Це, крім усього іншого, щодо їхнього розуміння конституційного права на свободу думки і слова та поваги до нього.

Подібною була і реакція на звернення до Президента трьох колишніх глав Уряду України. Я ж оцінюю його як акт високої громадянської свідомості та відповідальності і доручив зробити з нього висновки для практичної роботи.

Поза політичним підтекстом у таких випадках присутній і ще один виразний аспект. Це діаметральна протилежність не тільки поглядів та позицій, а й самого, можна сказати, єства, ментальності людей, які багато зробили або роблять для України, і тих, у кого немає за душею нічого, крім тріскучих декларацій. А тим часом, як сказано у Святому письмі, від усякої праці є прибуток, а від марнослів’я - тільки шкода.

Їхнє марнослів’я вже доходить до форм просто-таки анекдотичних, якби не йшлося про такі серйозні речі.

Варто лише подивитися, скільки відвертого і неправдивого примітиву нагороджено навколо останнього візиту в Україну Президента Російської Федерації. Усе це просто аж незручно переказувати, проте на дечому все-таки хоча б стисло зупинюся.

Я вбачаю головний підсумок цього візиту в тому, що після багатьох років тупцювання на місці або й відкочування назад, після незгод, тертя і взаємних претензій у відносинах з найближчим сусідом і найбільшим партнером України окреслилися ясність та конструктив. І не просто окреслилися, а й набули предметного змісту, втілилися у плоть і кров конкретних документів. Думаю, такого ж висновку дійшли всі, хто більш-менш уважно цим цікавиться і не позбавлений здорового глузду.

А що ж наші вічні опоненти? Вони, як завжди, незгодні з усім і вся.

Співпраця в галузі енергетики? Не більше, ніж посилення залежності від Росії і підрив української економіки. Цьому, виявляється, послужить навіть нижча від нашої вартість російської електроенергії.

Кооперація в аерокосмічній галузі, яка, за експертними оцінками, має принести обом країнам у межах 6 мільярдів доларів прибутку? Те ж саме, тільки ще додається, що Україна буде сприяти у такому разі нарощуванню російського ракетно-ядерного потенціалу.

І так далі. Читаєш і слухаєш подібні сентенції і не знаєш - обурюватися чи сміятися. Знову політичний віз ставиться попереду економічного коня, хоча вже й не злічити синців та гуль, яких ми набили собі цим у минулому.

Що, комусь хочеться, щоб робота української енергосистеми, як і раніше, балансувала на критичній грані? Щоб “Південмаш” замість випуску ракет штампував алюмінієві ложки, а Україна була відома за рубежем хіба що Чорнобилем, київським “Динамо” та горілкою з перцем?

Виходить, їм не потрібні збереження наявних робочих місць і створення нових, завантаження десятків, сотень підприємств, яким дає роботу та ж аерокосмічна галузь. Якщо це так, то твердити після цього про відстоювання інтересів України - що вони не перестають - м’яко кажучи, несерйозно. А якщо без евфемізмів, то цинічно і безвідповідально.

Не менший, якщо не більший, їхній “внесок” і в реалізацію європейського напряму зовнішньої політики України. Який розголос про Україну розносять по Європі такі, з дозволу сказати, її захисники - і що особливо прикро, з депутатськими мандатами та значками - усі ми бачимо уже не перший місяць і не перший рік.

І не просто розголос. Лише одна промовиста деталь: Верховна Рада донині не ухвалила жодну з нових редакцій важливих кодексів, про необхідність яких усі вже просто криком кричать. А ці базові правові документи потрібні не тільки для внутрішнього вжитку - прийняти ряд з них Україна зобов’язувалася при вступі в Раду Європи. Якщо і нинішня сесія не стане “сесією кодексів”, то відповідальність за це ляже на тих, хто воліє і надалі мати замість парламенту безкінечний мітинг.

Це теж до питання про користь від праці і шкоду марнослів’я.

Залишаюся при переконанні, що за всієї їх неприглядності і неприйнятності подібні події та процеси не варто ні перебільшувати, ні драматизувати. Очевидно, українське суспільство має перехворіти на такі політичні хвороби. Будемо вважати їх дитячими, хоча, звичайно, краще було б без них. Але вся річ у тому, які з цього виносити уроки і як їх враховувати.

Попереду - рік до парламентських виборів. Можна не сумніватися: усе, на що хворіє зараз український політикум, загостриться в цей час у квадраті, якщо не в кубі. Якоюсь мірою до цього треба ставитися як до неминучого поки що зла. Але не випускаючи з центру уваги головне: яким може бути майбутній склад парламенту.

Я вже висловлював своє бачення можливих наслідків запровадження пропорційної системи виборів, за яку проголосувала Верховна Рада. Не заперечуючи її у принципі - але, повторюю, тільки у принципі! - не маю найменшого сумніву в тому, що за нинішнього свого стану українське суспільство до запровадження такої системи не готове.

Резонів та аргументів більш ніж достатньо. У широкому плані вибори за пропорційною системою гарантують нам як консервацію не кращих якостей попередніх та нинішнього складів Верховної Ради, так і появу нових - не менш, якщо не більш малопривабливих і малопродуктивних. Це вже не кажучи про створення партій-технологій, зорієнтованих виключно на проходження до парламенту, та клонування вже існуючих, торгів навколо місць у партійних списках і тому подібне.

Як видно, дехто хотів би отримати у такий спосіб карт-бланш, постійну перепустку на парламентський Олімп. І добитися цього - об’єктивно виходить саме так - за рахунок суттєвого, неприпустимого обмеження передбачених Конституцією виборчих прав переважної більшості інших громадян.

Адже така система змушувала б голосувати за людей здебільшого їм невідомих, не забезпечуючи скільки-небудь дієвого механізму відповідальності “партійних” депутатів перед виборцями. А заодно позбавляла б реальної перспективи бути обраним у представницькі органи практично всіх, хто не входить у партії і не має можливості - будемо називати речі своїми іменами - купувати місця в їхніх виборчих списках.

Я з таким варіантом не згоден, зазначений закон не підпишу і буду добиватися його перегляду з залишенням попередньої, змішаної виборчої системи. Водночас буду ініціювати швидше законодавче врегулювання ключових проблем політичного процесу, пов’язаних зі створенням та функціонуванням політичних партій, принципами формування та діяльності опозиції.

Шановні друзі!

Хотів би ще раз вибачитися за те, що сьогоднішня розмова не пішла в руслі вашого життя, турбот та клопотів усієї вузівської громадськості України. Але прошу зважити на таке. Чим швидше ми дамо відповідь на невідкладні політичні питання, тим більше буде стабільності та порядку в державі та суспільстві і тим краще підуть справи в економіці.

А отже, з’явиться можливість спрямовувати більше ресурсів у вищу школу і науку, посилювати увагу до цієї сфери, в якій формується одна з визначальних складових майбутнього українського народу. Ви вже мали змогу переконатися, що це не просто обіцянки та аванси.

Я розумію і бачу, що зробленого ще мало, недостатньо. Але хотів би запевнити: ваш університет, вся освітня нива України будуть одержувати таку політичну, моральну та матеріальну підтримку, якої вони заслуговують. І насамперед як основне середовище формування національної еліти.

Вживаю даний термін у такому розумінні: це мають бути люди, які виділяються з усього загалу не своїм походженням чи багатством, а перш за все - умінням бачити далі, йти швидше і брати відповідальність. Відповідальність за себе, свою долю і свою державу.

Бажаю всім присутнім, вашим колегам завжди бути на рівні цього суспільного покликання, гідно відповідати на виклики нашої вимогливої доби. Я буду постійно й активно цьому сприяти - як Президент і громадянин України, як фахівець, зобов’язаний їй університетською освітою.

Дякуючи за увагу, готовий до діалогу.