Виступ

Президента України Л.Д.Кучми

на урочистих зборах, присвячених

10-й річниці незалежності України

Національний палац "Україна",

23 серпня 2001 року

 

Шановні учасники урочистого зібрання!

Високоповажні гості!

Дорогі співвітчизники!

За своєю глибинною сутністю десятиріччя незалежності України - це етапна віха, знаменний рубіж вітчизняної історії.

Це справді великий ювілей, наше спільне свято. Я щиро вітаю з ним український народ, вас, всіх у світі, хто бажає Україні щастя, добра і процвітання.

Десять років тому ми вступили в абсолютно нову епоху, нову якість, яка матеріалізується у зовсім іншій державі, іншому суспільстві, іншій нації.

За масштабами і радикальністю змін, які приніс цей поворот історії, його можна порівняти з хрещенням Київської Русі.

З розпадом Радянського Союзу на очах усього світу зламано до самих основ пов’язані з ним суспільно-політичний лад, економічну систему, спосіб життя, ідеологію та комплекс духовних цінностей.

Ми є свідками та учасниками процесу безповоротного відходження у минуле дуже своєрідної і по-своєму цілісної цивілізації.

Це був раптовий, але не випадковий злам - він випливав з усього ходу та логіки попереднього розвитку.

Цей злам не був і одномоментним. Проголошення незалежності України поклало початок тривалим і дуже складним трансформаційним процесам. Сьогодні можна говорити про завершення їх першого і, безумовно, найтяжчого та вирішального етапу.

 

Головний його підсумок очевидний для нас і всього світу: незалежна Україна відбулася остаточно і безповоротно. Вона живе, існує не тільки у зовнішній атрибутиці, а повноцінно і повнокровно, в усіх властивих суверенним державам вимірах та параметрах.

У центрі Європи постала й утвердилася країна з 50-мільйонним населенням і найбільша за територією. І сьогодні вже не можна вести мову про Європу без України.

У цій об’єктивній і необоротній даності - вінець та довершення всіх попередніх спроб вибудови української державності. У ній торжество історичної справедливості, здійснення одвічної і найбільшої мрії усіх поколінь українського народу.

Саме те, що нарешті маємо такий доленосний результат, дає нам право вважати нинішню річницю незалежності першим і реальним ювілеєм нашої держави.

Другий вагомий підсумок цього періоду я вбачаю у сформуванні нового покоління людей - нового в розумінні усвідомлення і сприйняття сучасних реалій та цінностей, базованих на принципах демократії, громадянського суспільства, цивілізованих ринкових відносин в економіці.

За роки незалежності здобули освіту в навчальних закладах усіх типів понад 17 мільйонів молодих людей. Причому для значної їх частини процес навчання у школах, вузах чи інших закладах уже повністю припав на цей період.

Відтак маємо потенційно потужний, не обтяжений канонами і стереотипами минулого, людський, кадровий ресурс, спроможний взяти на себе відповідальність за долю держави і суспільства у XXI столітті.

У громадянському змужнінні нової генерації, її професійному становленні, прискореній адаптації до сучасного життя важко переоцінити роль і приклад яскравих, непересічних особистостей, людей, для яких Україна справді над усе і яких можна назвати поводирями нації, її моральними лідерами, володарями сердець і душ.

У давній і недавній вітчизняній історії немало таких знакових постатей - від Богдана Хмельницького до Олеся Гончара. Усі вони, по-своєму і відповідно до історичних та життєвих обставин, переслідували священну мету - зберегти Україну для України.

Сучасність загострює потребу в політичній еліті, духовному авангарді, які мають зосереджуватися на формуванні та утвердженні об’єднавчих засад українського суспільства, реалізації його потенціалу.

В новітню добу уособили прагнення нашого народу до незалежності і державності В’ячеслав Чорновіл, Іван Драч, Мирослав Попович. Ми віддаємо належне Левку Лук’яненку, який страждав за Україну і нині по-своєму страждає за неї.

Серед тих, хто з честю виконує місію духовних лідерів нації, можна по праву назвати академіка Івана Дзюбу - людину високого інтелекту і високої моральності, до останку віддану Україні і народові в усіх своїх помислах та вчинках.

Я хотів би також відзначити як взірець, гідний наслідування, вершинні злети в різних видах діяльності, вміння ефективно трудитися за якісно нових умов, яке демонструють дедалі більше наших співвітчизників.

Досягнуті ними результати, вагомі самі по собі, вселяють разом з тим упевненість в інших, піднімають планку ділової ініціативи і підприємливості, розмаху планів, рішень та дій.

Гідною відзнакою за такі здобутки стало звання Героя України, якого удостоєні вже 33 наших співгромадян.

Сьогодні мені приємно повідомити, що до 10-ї річниці незалежності цю достославну когорту поповнили: Леонід Кравчук - перший Президент України, Іван Плющ - Голова Верховної Ради, Олександр Омельченко - Київський міський голова, Євген Березняк - людина легендарної долі, військовий розвідник, науковець та педагог, чиє ім’я стало синонімом мужності і патріотизму, Володимир Козявкін - вчений-медик з Львівщини, який повертає до повноцінного життя тисячі дітей, Тамара Прошкуратова - вчитель-новатор з Черкащини, Юрій Тішков - військовий льотчик-випробувач.

Привітаймо сердечно і щиро цих людей, кожен з яких - справді Особистість з великої літери, багато зробив і продовжує робити для України.

Третім аргументом, який дає підстави вважати ювілеєм 10-у річницю незалежності України, - це якісно нові зміни, що сталися практично в усіх сферах, і насамперед в економіці.

Те, що вчора було окремими, розрізненими фактами, набуває поширення, стає загальним правилом, і якщо хочете, повсякденністю, нашими буднями. Іншими словами, накопичується така критична маса перетворень, яка остаточно відсуває у минуле залишки старої системи. На зміну їй приходять форми господарювання, засновані на приватній власності, економічному інтересі, діловій ініціативі.

Ось статистика, що характеризує деякі грані цього процесу.

За 80 відсотків від загальної кількості сягнуло число підприємств, які належать до недержавного сектора, і до такої ж цифри наближається частка промислової продукції, яку вони виробляють. Активно йдуть процеси роздержавлення в будівництві і на транспорті, на приватній основі розвивається торгівля.

Чи не найбільш виразно виглядає сьогодення нової України на селі. Близько шести з половиною мільйонів людей тут стали власниками землі. Загалом у приватну власність передано понад 95 відсотків сільськогосподарських угідь; на приватній основі виробляється вже практично вся аграрна продукція.

На нинішніх жнивах в Україні вже одержано 37 мільйонів тонн зерна. Це найвищий за останні десять років урожай і у півтора раза більше, ніж було намолочено торік. Вбачаю в цьому сукупний результат старання та майстерності хліборобів і реформ, які проводяться в агропромисловому комплексі.

У процесі реформування села інтенсивно складаються нова хліборобська ідеологія, світоглядні і життєві засади селян-власників.

У загальному підсумку не лише докорінно і невпізнанно змінюються сьогоднішнє обличчя та перспективи національної економіки - змінюються зміст і характер усього суспільного життя, саме середовище нашого існування. А відтак - і спосіб мислення та дій, уся ментальність народу.

Це запорука необоротності напрямів, орієнтирів та цілей нашого руху.

Треба сказати, що на цьому шляху ми ще не гарантовані від значних, іноді дуже гірких та невідновних втрат і надзвичайних подій, викликаних різними причинами.

Ось і зараз нинішнє свято затьмарюється трагедією, що сталася на донецькій шахті імені Засядька і забрала десятки людських життів.

Це наш спільний біль, наша спільна скорбота.

Прошу вшанувати пам’ять загиблих шахтарів хвилиною мовчання.

Шановне товариство! За всієї їх вагомості підсумки прожитого десятиріччя, безумовно, ще далеко не такі, якими ми хотіли їх бачити і якими вони могли б бути.

Як позитивні результати, так і прорахунки треба зважувати об’єктивно і відповідально, без ейфорійних перебільшень, але і без настроїв катастрофізму, з гідністю - не принижуючи себе і не применшуючи зробленого.

Це потрібно для того, щоб винести з минулого необхідні уроки, співвіднести напрацьований досвід зі своїми планами, очікуваннями і сподіваннями, викликами та вимогами сучасної і майбутньої доби.

Це потрібно для того, щоб убезпечити себе від можливих помилок.

Це потрібно, нарешті, для зміцнення віри у свої сили і можливості - віри, впевненості та оптимізму, які роблять реальними найскладніші завдання і досяжними - найширші перспективи.

Велике справді бачиться на відстані. Але у цієї ж відстані є ще одна властивість: багато що забувається, випадає з пам’яті, губиться за плином часу.

Так, сьогоднішня Україна ще далеко не така, якою вона уявлялася на світанку незалежності. Здобутки могли бути значно вагомішими, темпи поступу - вищими, а втрати в економіці, рівні та умовах життя людей - меншими.

Поза всяким сумнівом, основну частку відповідальності за це повинні взяти на себе держава і влада. Допускалися, особливо на початковому етапі, повільність, нерішучість і непослідовність, не було чіткої визначеності у планах, намірах та діях.

Тут слабкою втіхою може бути старе прислів’я про те, що ні в чому не помилятися - це риса богів.

Сьогодні я ще раз складаю сердечну подяку і доземно вклоняюся українському народові за терпіння та витримку, з якими він переживає труднощі і нестатки, за ту відповідальність, яку виявляє у критично важливі моменти.

Народові, саме йому перш за все, Україна зобов’язана тим, що роки незалежності не стали для неї часом втрачених шансів і змарнованих можливостей.

Щоправда, дехто вважає інакше. Але давайте спитаємо себе: чи давно світ знав про Україну у кращому разі лише як про одну із складових радянської імперії з маловиразним статусом союзної республіки?

Чи давно нам доводилося витримувати такий натиск внутрішніх і зовнішніх загроз, що вони могли поховати під собою щойно народжені незалежність і державність?

Усе це було лише десять років тому, а то й менше. В історичних вимірах - коротка мить.

Не нами сказано: великі справи не бувають без великих труднощів.

Подолання наслідків шокового розриву усталених впродовж десятиліть господарських та всіх інших зв’язків; перехід від класичного, давно укоріненого тоталітарного режиму до демократії, від командно-адміністративної системи в економіці до системної її перебудови на ринкових засадах; закладення основ громадянського суспільства; розгортання зовнішньополітичної діяльності; відродження національної духовності - якій державі і коли доводилося поєднувати в такі терміни процес свого становлення з реалізацією таких завдань?

Необхідність подолання цього крутого і неймовірно тяжкого перевалу - об’єктивний і невідворотний імператив. Виконувати його нам доводиться з чистого аркуша, не маючи навіть приблизних прецедентів у вітчизняній та світовій практиці.

Я хотів би також додати, що в глибшій часовій ретроспективі Україна входила до кількох важливих і різних історичних просторів. А відтак вона стала спадкоємицею і всіх цих зниклих світів з їхніми недовершеностями та протиріччями.

Не всякій з цих спадщин можна радіти. Але сьогодні вже немає жодної з обставин, які завадили збудувати Українську державу в минулому.

Звівши каркас, несучу конструкцію своєї державної будівлі, витворивши навколо її кордонів пояс безпеки, ми забезпечили собі можливість зосередитися на внутрішньому облаштуванні, зайнятися справами конкретними і, не боюся вжити цей вираз, буденними та приземленими.

Україна ішла і йде крізь горнило випробувань перехідного періоду, вирішує його проблеми, часом дуже гострі та болісні, гідно і чесно, не поступаючись своєю незалежністю і демократичними принципами.

Без перебільшення можна назвати феноменом уже той факт, що така велика за територією і чисельністю населення держава з’явилася без пролиття бодай краплі крові й утвердилася без відкритих протистоянь - внутрішніх чи зовнішніх.

Нині це також сприймається як щось звичне і саме собою зрозуміле. А тим часом після розпаду Союзу в збройних конфліктах на пострадянському просторі вже загинуло, за різними оцінками, від 600 тисяч людей, десятків мільярдів доларів сягнули матеріальні втрати.

Нас, повторюю, це лихо обминуло. Хоча декому, як видно, і зараз дуже кортить накликати його на Україну: не припиняються спроби зіштовхнути між собою народ і владу, викресати іскри братовбивчого громадянського конфлікту.

Правду кажуть: війна приємна лише тим, хто її не пережив.

Після багатьох десятиліть вимушеного мовчання дехто вбачає у демократії виключно можливість виплеснути свої емоції на владу і державу, звинувачуючи їх в усіх гріхах - як дійсних, так і уявних, вигаданих. Робиться це нерідко з прямо протилежних позицій: одні докоряють за слабкість і нерішучість, інші - за жорсткість, утиски свободи і демократії.

З усім цим можна погоджуватися чи не погоджуватися, можна списувати щось на труднощі зростання. Але одне не підлягає сумніву: Українська держава жодного разу не повертала зброю проти своїх громадян, а її солдати не воювали проти інших країн. Додаймо до цього теж уже багатьма призабуте - добровільну відмову від ядерного арсеналу.

Поняття незалежності і демократії в Україні нероздільні.

Політична стабільність та громадянський мир забезпечуються - і будуть забезпечуватися надалі - без обмеження прав людини та застосування силових методів розв’язання політичних протиріч.

Об’єктивно ж умови мали і маємо суттєво складніші, ніж у більшості колишніх союзних республік - поліетнічний склад населення, різні релігійні конфесії, відчутні відмінності між регіонами, у тому числі в політичній орієнтації.

Нас теж не обійшли гранично напружені миттєвості новітньої історії, коли варто було оступитися, піддатися заманливій спокусі, зробити необачний крок - і могла б статися національна катастрофа.

Нагадаю, насамперед, про критично глибоке падіння економіки, кризу влади, яка завершилася парламентськими і президентськими виборами 1994 року, сплеск сепаратистських тенденцій у Криму, підігрітих зовнішнім втручанням, у 1992-1994 роках, про непрості колізії навколо конституційного процесу і штучно загострені політичні ускладнення останніх місяців.

Вважав би за потрібне наголосити: як глава держави я довів у найгостріших ситуаціях українському суспільству і всьому світові свою відданість виключно правовим і загальноприйнятим демократичним принципам розв’язання дуже непростих проблем.

Водночас далеко не певен, що подібний іспит на прихильність демократії, на особисту стриманість і чесність склали б усі мої опоненти, які зараз ревно воюють проти влади і держави саме під прапорами захисту свободи і демократії.

Треба мати на увазі і ще одне, не менш істотне. Та обставина, що відродження державного життя в Україні відбулося мирним шляхом, наклала свій відбиток на все, що робилося в останнє десятиріччя.

Мирний шлях, як виявилося, теж має свою ціну, і заплатити за нього довелося сповна. Свідомо чи вимушено ми повинні були йти на досить серйозні компроміси з недругами демократії, приватної власності, вільного підприємництва, та й самої незалежності і державності.

Безумовне свідчення і доказ цивілізованості Української держави та суспільства вбачаю в тому, що не були відштовхнуті, виключені з політичного процесу люди і сили, не згодні з історичним вибором народу.

Це наші співгромадяни, наші співвітчизники, і їх треба переконувати у правильності й безальтернативності обраного курсу, залучати до активної і свідомої участі у його реалізації.

Так само зваженими і відповідальними вважаю підходи, які допомогли нам не допустити внутрішні незгоди в суспільстві до межі, за якою політики та політичні сили, пересічні громадяни вже ніколи не вислухають і не зрозуміють одні одних і не простягнуть руку примирення.

Сьогоднішня Україна залишає і розширює простір та можливості для такого зустрічного руху.

Гадаю, нікого не треба переконувати в необхідності порозуміння та злагоди. Це життєво необхідно скрізь, у всіх сферах, включаючи релігійну, де невпинно актуалізується проблема згуртування українського православ’я в єдиній помісній церкві.

Держава і влада відкриті для чесного і конструктивного діалогу з усіма, хто прагне до суспільного прогресу, хоча й бачить різними шляхи до нього, і поважає демократію та законність.

Водночас, повторюю, зазначені компроміси не кращим чином позначалися на темпах, глибині та ефективності економічних перетворень, а відтак - на добробуті людей. Звідси їх незадоволення життям і владою.

Нам ще належить дуже багато зробити для зміцнення довіри громадянського загалу до влади, для того, щоб вона встигала за народом у мудрості і виваженості, корелювала свої рішення та дії з динамікою його інтересів, устремлінь і потреб.

Громадянське суспільство, і в цьому одна з його визначальних якостей, повинне чинити цивілізований тиск на владу з тим, щоб державні діячі та політики жили і діяли з народом в унісон, у злагоді і згоді, а не зустрілися з ним на барикадах.

На моє переконання, вже можна говорити про гармонізацію, зближення державної політики з глибинними настроями в суспільстві, його загостреним відчуттям небезпеки, яку несе з собою політичний екстремізм у своїх радикальних виявах.

Хоча й надто довго і натужно, з тупцюванням на місці та відступами назад, ми все ж таки рухаємося від демократизації «згори» до активної самоорганізації людей, структурування народу в соборну єдність однодумців.

Ідемо і, не маю в цьому сумнівів, прийдемо до того, щоб держава асоціювалася у свідомості громадян не з тотальним примусом і насильством, як велять старі звички, а з реальним забезпеченням їхніх прав та свобод, справедливістю і порядком, захистом від внутрішніх та зовнішніх зазіхань.

Шановне зібрання! Головна відмінність другого десятиліття незалежності України, в яке ми вступаємо, має полягати у постановці й реалізації максимально напруженого завдання - досягнення основних європейських стандартів та параметрів організації державного і суспільного життя. За цей період ми можемо і повинні стати нацією, яка б синтезувала у собі кращі традиції свого народу і йшла в ногу з європейськими та загальносвітовими процесами.

Завдання не з простих, але віру в можливість його реалізації вселяє цілий комплекс об’єктивних чинників: динамізм і амбітність України як молодого державного утворення; її потужний і не розгублений інтелектуальний та виробничо-технічний потенціал; людський ресурс, вихований на ринкових реаліях; унікальне геостратегічне становище, яке дозволяє співіснувати і взаємодіяти з Росією та іншими країнами СНД, Європою і США, державами Сходу - тобто практично з усіма основними регіонами світу; етнонаціональне та конфесійне розмаїття українського суспільства, яке сприяє моделюванню інтегрованої концепції розвитку.

Дуже важливо, що пошук нашої національної ідеї збігся в часі з формуванням нової ідеології світового устрою. Це дає змогу гармонізувати її з напрямами та принципами розвитку людства.

У більш широкому плані можна сказати, що склалися сприятливі передумови для застосування чітко визначених засобів трансформації - на відміну від стихійних і хаотичних, через які довелося свого часу пройти нинішнім економічно розвиненим державам. Головний сенс тут у тому, що держава конкретно і свідомо визначає завдання і цілі суспільного розвитку, терміни та інструменти їх реалізації.

Хтось може сказати, що про 2011 рік ми знаємо сьогодні не більше, ніж знали про 2001-й на початку незалежності.

Це і так, і не так. Точно спрогнозувати перебіг та наслідки подій і процесів на ціле десятиліття справді непросто.

Одначе і ми вже не ті, якими були на порозі 90-х. За цей час багато чому навчилися, визначили систему та ієрархію державних пріоритетів. Маємо, підкреслю це особливо, більше консолідації та конструктивності в суспільстві, які випливають з усвідомлення безальтернативності обраного курсу.

І можемо вже постійно співставляти свій власний досвід зі світовим, щоб застосовувати краще, перевірене практикою, і не робити хибних кроків.

Тобто відкриваємо нову сторінку свого буття і дорослішими, і мудрішими.

Усвідомлюючи всю важливість економічної компоненти комплексу наших завдань на наступне десятиріччя, я все ж надаю першорядного значення прискореному утвердженню та поглибленню демократії, громадянського суспільства. Основою, стрижнем цих процесів у всіх їхніх формах та виявах має стати право.

Ми поклали в основу доктрини державного будівництва, реформування політичної системи європейські стандарти демократії. А відтак будемо постійно тримати у полі зору конституційне положення про те, що єдиним джерелом влади в Україні є народ.

Неослабної уваги вимагає безумовне забезпечення прав та свобод людини і громадянина. Вони мають бути рівними для всіх - від глави держави до пересічного українця. Час революційної доцільності минув, скрізь і в усьому повинен панувати і правити його величність Закон.

Відтак стократ зростають роль та значення, а з ними і відповідальність Верховної Ради.

Нам потрібна системна законотворча робота в усіх сферах, потрібна така законодавча база, яка сприяла б широкому і реальному залученню людей до участі у всіх справах - державних та суспільних. Це необхідна і визначальна риса громадянського суспільства.

Україні потрібна влада народу, а не влада над народом держави чи партій.

Ставлення політиків, людей у владі до народу, його волі - сфера, в якій з попередніх часів, на превеликий жаль, мало що змінилося. Останній і особливо показовий аргумент щодо цього - доля результатів Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою.

А тим часом сенс демократичної політики у тому й полягає, щоб брати до уваги і враховувати думки та інтереси людей, орієнтуватися на них, переконувати у необхідності й обгрунтованості того чи іншого рішення. Причому переконувати ще до його прийняття.

Закони - без жодного винятку - повинні прийматися в інтересах усього суспільства, народу, а не нести на собі відбиток корпоративних, вузькопартійних поглядів та устремлінь чи родимі плями лобізму.

Серйозним тестом на демократію будуть для України парламентські вибори 2002 року. Від їх прозорості та об’єктивності залежить, чи стануть вони тим рубежем, за яким ще швидше і впевненіше утверджуватимуться демократичні засади у житті нашого суспільства.

Вибори такими і будуть. Бо наше суспільство вже дійшло такого етапу свого розвитку, політичної зрілості і самосвідомості, що може генерувати із свого середовища і виводити на політичну орбіту саме тих людей, які здатні постійно і послідовно обстоювати національні інтереси, дорожити ними і в усьому з них виходити.

Україні не потрібні ні політичні прожектери, ні політичні авантюристи. Я хотів би, щоб це усвідомили всі нинішні політики і політичні партії.

Особливо з урахуванням того, що багато сил і часу у нас нерідко витрачається на контрпродуктивну, безплідну боротьбу, а більшість партійних та особистих програм гарні хіба що в одному розділі - констатації наших хвороб та виразок і визначенні супротивників.

Демократизація, утвердження реального народовладдя та цивілізованої партійної системи - основа прискорених перетворень у всіх сферах, які ми повинні забезпечити в новому десятиріччі.

І перш за все в економіці, де потреба у приведенні в дію механізмів випереджувального розвитку особливо нагальна.

Про що йдеться конкретно?

По-перше, про істотне випередження середньосвітових темпів економічного розвитку.

Якщо ми будемо зростати у такому ж ритмі, як і весь світ, то не тільки не наблизимося до рівня його економічних лідерів, а й законсервуємо свою відсталість.

 

В епоху глобалізації це означало б скочування на узбіччя загальноцивілізаційних процесів.

По-друге, підвищені темпи потрібні для утвердження й реалізації інноваційної моделі розвитку економіки і держави, надолуження втраченого в минулі роки та нарощування енергії зростання, для розв’язання невідкладних проблем у соціальній сфері, піднесення добробуту та поліпшення життя людей.

Я виходив з цих та інших мотивів, ставлячи у центр всієї економічної політики на найближчий період забезпечення щорічного зростання валового внутрішнього продукту в межах 6-7 відсотків.

Сьогодні можна констатувати, що на цьому шляху ми дечого вже досягли. Зазначений темп економічного зростання, намічений у моєму минулорічному Посланні до Верховної Ради, практично досягнуто вже 2000 року.

Є підстави сподіватися, що його буде збережено або й перевершено у році нинішньому. За сім місяців ВВП зріс більш як на 10 відсотків.

Завершується вже другий рік відтоді, як в Україні різко пішли вгору обсяги промислового виробництва, причому практично в усіх галузях. За цими показниками наша держава посідає провідне місце на пострадянському просторі.

Тобто йдеться не про випадковий збіг обставин, не просто про сприятливу кон’юнктуру. Робота із стабілізації та піднесення економіки, переведення її на ринкові рейки набуває дедалі послідовнішого, системного і результативного характеру. Нам треба нарощувати зусилля у цьому напрямі з акцентом на структурні та інституційні реформи і, що не менш важливо, закріплювати і розвивати взяті темпи зростання.

Розраховую в цій життєво важливій справі на розуміння та підтримку парламенту, дієву роботу Уряду, місцевих органів влади. В наших спільних силах забезпечити прозору правову базу, ефективну та передбачувану систему управління і справжню ринкову економіку, в якій не залишиться місця для так званих олігархів.

Усе, що робиться, що досягнуто чи втрачено в економічній сфері, потрібно розглядати крізь призму соціальних проблем. Саме тут закладається і зміцнюється підгрунтя для реалізації концепції соціальної держави, якою Україна проголошена в її Конституції.

Успадковані нами - як, зрештою, і всіма пострадянськими державами - труднощі та протиріччя у цій сфері чи не найбільш гострі і болісні.

Попередня система і породжений нею спосіб життя залишили по собі спустошене, випалене соціальне середовище. Можливо, саме тут сталася найбільша деформація психології, ментальності людей, яка дає знати про себе і понині.

Стереотипи минулого виявилися живучими не в останню чергу тому, що тоталітарний режим та його ідеологія пропонували - а точніше, імітували - прості рішення складних, а нерідко і нерозв’язних за тих умов соціально-економічних проблем. І люди цьому вірили, бо більшість з них просто не уявляла, що може бути якось інакше.

Мало хто задумувався над тим, що мінімальні або й лише декларовані, фантомні соціальні гарантії, які надавала своїм громадянам держава, були незрівнянно мізерною компенсацією за повсюдні обмеження і заборони, за граничну зарегламентованість усього буття особистості та суспільства.

Рівність у бідності - ось єдиний наслідок політики державного патерналізму. Іншим він просто не міг бути.

У масі своїй радянська людина мало задумувалася над сутністю та особливостями капіталістичного ладу, ринкової економіки або принаймні оцінювала їх за усталеними ідеологічними кліше.

Багатьом цей лад уявлявся чимось на зразок великого магазину, де є все і де немає черг. А відтак абсолютно не пов’язувався з демократією та законністю, вільним і відповідальним громадянським суспільством. За цими задавненими звичками багатьом, якщо не більшості наших людей здавалося, що за проголошенням незалежності настане той же рідний і до болю знайомий соціалізм, тільки кращий.

Саме тому не в останню чергу виявилося таким болісним і обернулося для багатьох наших співгромадян великими втратами входження у ринкову дійсність.

Тільки з часом, через труднощі, втрати і нестатки, приходить, та й то ще далеко не до всіх, розуміння того, що демократія - не панацея від усіх бід, не вседозволеність і анархія, а свобода, базована на врахуванні реалій і здатності приймати самостійні рішення та відповідати за їхні наслідки. І що ринкові відносини - це ще не сам економічний і соціальний прогрес, а лише інструмент його забезпечення, який спершу треба ретельно вибудувати, а потім користуватися ним вміло, ефективно та відповідально.

Гострий парадокс нашого часу полягає у тому, що держава позбулася сили, яку їй давала тоталітарна диктатура, але не звільнилася від зобов’язань з підтримання життєдіяльності суспільства. Це слід було б пам’ятати тим, хто ототожнює нинішні труднощі та негаразди з наслідками здобуття незалежності, демократизацією та формуванням ринкових відносин.

Саме тому, шановні друзі, я знову і знову повертаюся до того покоління, яке вже зуміло знайти себе за нових умов. До тих вільних і підприємливих людей, які дбають про свою вигоду і водночас - про свою державу.

Тим, хто хоче і хто здатний ефективно працювати, забезпечувати себе і свою сім’ю, поділяти з державою турботу про забезпечення гідного життя всім без винятку громадянам, мають бути створені всі необхідні для цього умови.

А ті, хто на це неспроможний, найбільш уразливі і найменш захищені, повинні бути оточені турботою держави, мати достатню підтримку суспільства. На це буде спрямована, зокрема, боротьба з бідністю, яка віднесена до державних пріоритетів та основних напрямів соціальної політики у новому десятиріччі.

Немає і не може бути повноцінної держави і реальної демократії з бідними людьми.

 

Людина - наш головний інвестиційний ресурс, який, і тільки він, здатний забезпечити інтелектуальний, технологічний прорив у XXI столітті. Людина, яка бачить сенс і мету своєї діяльності, усвідомлює свою роль у розвитку суспільства.

Відповідно відношу до чільних державних пріоритетів прирощування гуманітарного потенціалу суспільства, інтелекту нації як основного її капіталу і вирішального ресурсу модернізації. Ми не повинні допустити вакууму духовності, загрози моральному здоров’ю нації, породжених розчаруванням людей у цінностях та засадах, на яких будувалося все наше попереднє життя і які здавалися багатьом вічними і непорушними.

Наш обов’язок - творити новий духовно-інформаційний простір, який відповідав би вимогам сьогодення і баченню майбутнього.

Державотворча діяльність в Україні повинна і буде базуватися у новому десятиріччі на світоглядних та морально-етичних засадах, які слугували б підгрунтям виходу на високі орбіти світового діалогу.

Енергетичним джерелом прориву у світовий загальноцивілізаційний процес має стати національна ідея як універсальна формула і мобілізуючий стимул історичної самореалізації українського народу.

Процес поєднання національних цілей, інтересів і цінностей з загальновизнаними гуманітарними стандартами, інтегрування в новий глобальний інформаційно-гуманітарний простір дається нам ще дуже нелегко. І насамперед тому, що ще не стало державним пріоритетом інвестування в людину, її творчі, наукові, інтелектуальні та інноваційні можливості.

Такі підходи треба рішуче і невідкладно ламати, виходячи принаймні з двох основних постулатів.

По-перше, в епоху глобалізації, постіндустріального розвитку людства основне національне багатство мають складати вже не сировинні ресурси та засоби виробництва, а так званий живий, тобто людський капітал.

По-друге, в епоху глобалізації, інтернаціоналізації процесу економічного розвитку саме гуманітарна сфера може бути полем непорозумінь та зіткнень між державами і народами.

У другому десятиріччі незалежної України нам треба забезпечити справжній культ духовності, гідно піднести суспільний престиж та авторитет інтелекту, знань, освіченості. Пам’ятаючи при цьому, що значні втрати перших років незалежності обумовлені саме тим, що на п’єдестал тоді були значною мірою зведені не ці одвічні і випробувані цінності, а імпульсивні, часто неконтрольовані пристрасті.

Друге десятиліття незалежної України повинне стати часом остаточного відродження духовної конституції народу, повернення всіх генетично властивих йому кращих рис, якостей та чеснот і збагачення їх новими, народженими вже сучасною добою.

Шановне товариство! Ефективне і комплексне розв’язання внутрішніх проблем, прискорення політичного та соціально-економічного розвитку України конче потрібні нам і для досягнення стратегічних зовнішньополітичних цілей, головна з яких - інтеграція в Європу. Вона, як і весь зовнішньополітичний курс України, визначена однозначно й остаточно. Цей курс підтримала переважна частина наших громадян на останніх президентських виборах.

В основі такої політики лежать, передусім, національні інтереси держави, необхідність зміцнення національної безпеки, а також європейської безпеки загалом.

У процесі європейської інтеграції ми будемо й надалі постійно і послідовно керуватися цими принципами, підпорядковуючи їм усі рішення та дії. Україна завжди готова прислухатися до думки своїх друзів та партнерів, проте свої національні інтереси мають і матимуть для неї безумовну перевагу.

Цілеспрямована зовнішня політика, здоровий егоїзм у міжнародних справах можуть подекуди навіть бути незручними для наших партнерів. Я б назвав це збалансованим співвідношенням помірно націоналістичних настроїв і тверезих, прагматичних підходів та розрахунків. Відповідно з цим дещо змінюються і підходи до поняття національної безпеки, основним наповненням якого мають стати все ті ж національні інтереси.

У наступному десятиріччі питання здобуття членства в Євросоюзі повинне бути поставлене вже в суто практичній площині.

Вважаю, що реалізації цієї провідної лінії в українській зовнішній політиці сприяє той факт, що ні серед політичної еліти, ні в нашому соціумі загалом не відчувається така контрпродуктивна політична сила, як антизахідництво.

Практично ніхто не бентежить наші душі сентенціями про якийсь «особливий» або «третій» шлях нашого розвитку.

Ми знаємо про певне розчарування Заходу нами, але нарікати за це мусимо самі на себе. Нам не потрібно йти на Захід - ми вже там. Нам не потрібно добиватися прихильності Заходу - ми його частина.

А от якомога швидше позбавлятися від усього, що суперечить цій приналежності або викликає у ній сумнів, - можна і необхідно.

Будемо виходити з цього на новому етапі свого буття. На такій же твердій, стабільній і конструктивній основі треба розвивати відносини з усіма іншими державами. Досить уже бачити у минулому цих відносин, а надто з сусідами, тільки пекло, утиски та ворожнечу.

Народ, який засвоїть психологію ображеного і звикне постійно ставати в цю позу, ризикує зациклитися на безплідному копирсанні в історії, витрачати час та енергію на розбірки щодо того, хто, коли і як його скривдив, чим обділив, хто плете проти нього інтриги і тримає камінь за пазухою.

Хочу закликати декого із своїх співвітчизників: не варто підганяти сьогоднішні поняття, уявлення та оцінки з давніми і недавніми - досить часто вони не збігаються, а то й суперечать одні одним.

Вважаю за потрібне наголосити, що до пріоритетів державної політики нині віднесені турбота про громадян України, захист їхніх прав та свобод за кордоном. Наші співвітчизники не повинні і не будуть почуватися там беззахисними.

Ми будемо також постійно дбати про розширення культурної присутності України в Європі і світі. Це ненормально, що така держава з прадавньою, багатою і самобутньою культурою продовжує залишатися "терра інкогніта" у багатьох куточках планети.

Вагомий внесок в цю та інші справи могла б зробити 20-мільйонна українська громада за кордоном. Готовність сприяти розширенню та поглибленню відносин України з державами її перебування засвідчив III Всесвітній форум українців, який щойно завершився.

Шановні учасники урочистого зібрання, дорогі співгромадяни! Не маю сумніву - і ви, сподіваюся, теж - що перший ювілей Української держави увійде в серця мільйонів людей незабутніми миттєвостями торжества, високими і світлими почуттями. Цією датою поповнився ряд непересічних, знакових віх, які є канвою і сенсом вітчизняної історії, єднальними ланками між усіма її епохами і періодами.

Прилучившись пам’яттю до минулого і вдивившись в обличчя сьогодення, ми ще раз переконалися, що незалежність і державність України не стали лише щасливим дарунком долі чи наслідком сприятливого збігу політичних обставин. Їхні зерна зріли у глибинах нашої тисячолітньої минувшини і проростали навіть у найглухіші часи бездержавності, національного та соціального гніту.

І ту попередню історію, а точніше, певні її періоди, не можна розглядати лише як суцільну пустелю чи провалля. А відтак беззастережно засуджувати чи переписувати.

Земля, на якій постала сучасна Україна, ростила хліб і кувала метал, ставала на шляху варварських нашесть, дивувала і збагачувала світ високими злетами людського генія.

Наш народ усе пережив і все пам'ятає - радість перемог і гіркоту поразок, тріумфи і приниження, героїв і відступників.

Віддаючи сьогодні належне 10-річчю незалежності і заносячи цю дату на скрижалі вітчизняної історії, пам'ятаймо: нам і нащадкам належить довершити те, за що боролися наші кращі попередники.

Вічна їм пам’ять і слава!

Будуймо ж ту Україну про яку вони мріяли і заради якої до останку віддавали себе.

Пам'ятаймо: Вітчизну треба любити не за те, що вона велика, а за те, що своя.

Свою Вітчизну ми вже маємо. А великою зробимо її обов'язково - власною працею і розумом, гарячою синівською любов'ю.

Нехай ця висока, свята мета додає всім нам сил і натхнення.

Слава Україні!