Posted by Cevca Serghei on April 20, 2004 at 02:17:49:
In Reply to: ГЛОБАЛІЗАЦІЯ СУЧАСНОГО СВІТУ І РЕЛІГІЯ posted by Михайло Баньковський on January 24, 2004 at 13:00:59:
: Глобалізація сучасного світу
: і
: релігія.
: ВСТУП
: Матеріали для даного реферату-есе підібрані з літературних джерел, опублікованих у видавництвах або взяті взяті зі сторінок інтернету. Враховуючи велику складність проблем, що пов`зані з онтологією (вченням про першооснови буття), філософською антропологією (вченням про природу та сутність людини), гносеологією (теорія пізнання, що досліджує закономірності процесу пізнання), логікою (теорія, що вивчає закони і форми правильного мислення), аксіологією (теорією, що вивчає оцінювальне відношення людини до світу), етикою (вивчає моральне ціннісне відношення), естетикою (вивчає естетичне відношення) і філософсько-релігійне (вивчає релігійне відношення), які зорієнтовані на пізнання і пошук істини за допомогою філософських методів мислення (діалектичного, феноменологічного, трансценден-тального і герменевтичного) розглянемо існуючу глобалізацію сучасного світу під кутом Західної філософії і Східної (Ведичної) філософії з метою ознайомлення з неоціненним скарбом, наданим Людству для ідеологічного і практичного вдосконалення і духовного оздоровлення в глобальному і космічному масштабах.
: 1. Глобалізація сучасного світу
: Термін "глобалізація" походить від англ."global" (світовий, загальний) запровадили в науку в 60-х роках XX століття теоретики Римського клубу - Е.Ласло, Д.Медоуз, М.Месарович та інші. Єдиного, завершеного, загальновизнаного визначення даного поняття на сьогоднішній день не вироблено. Глобалізація трактується як "розширення світових соціальних зв'язків, які з'єднують віддалені регіони таким чином, що місцеві події розвиваються під впливом подій, які відбуваються за багато миль від них" (Е.Гідденс); - “глобалізація " передбачає, що політична, економічна, соціальна діяльність стає всесвітньою за своїми наслідками" а також "означає, що відбулось посилення взаємодії та взаємозв'язків всередині держав і суспільства та між ними самими" (Д.Гелд); - "історичний процес посилення контактів між різними частинами світу, який призводить до зростаючої одноманітності у житті народів планети" (Р.Робертсон). Глобалізацію можна уявити як процес об'єднання людства в єдиний світовий організм. В поняття "глобалізація" входить розширення, поглиблення і прискорення взаємозалежності у всіх аспектах сучасного суспільного життя, від культурного до кримінального, від фінансового до духовного. Глобальна політика охоплює поняття, що висвітлюють поширення політичної влади і політичної діяльності крізь кордони сучасних держав. Політичні рішення і акції в одній частині світу можуть мати всесвітній резонанс, а місця політичної дії і прийняття політичних рішень можуть бути зв'язані швидкими комунікаціями в складні мережі учасників прийняття політичних рішень і політичної взаємодії. Під глобальним управлінням розуміється сукупність фор-мальних інституцій та організацій, завдяки яким формуються і стають усталеними правила та норми, які управляють світовим порядком, у сполученні з неформальними організаціями і групами тиску, які переслідують цілі і завдання, пов’язані з транснаціональними управлінськими та владними системами. Не піддається сумніву загальне визнання посилення глобальної взаємозалежності. І, звичайно, як завжди, характерна для нашої епохи суттєва незгода проміж науковцями щодо концептуалізації глобалізації, її випадкової динаміки та структурних наслідків. Виокремлюються три загальних підходи, представники яких можуть бути охарактеризовані як гіперглобалізатори, скептики та трансформатіоналісти. Прояви глобалізації: Політична глобалізація(поява глобальної політики і елементів космополітичного права з новими формами регіоналізму, в тому числі регіоналізму політичного, під яким мається на увазі географічне угруповання суміжних держав, які мають спільні властивості і багатобічні структури (ЄС, АСЕАН), нові системи комунікацій створюють новий досвід, нові засоби взаєморозуміння і нові рамки політичного порівняння незалежно від безпосереднього контакту з певними народами або питаннями, нерівний доступ до нових засобів комунікації створює нові форми вилучення з глобальної політики, концепція глобального феодалізму, неолібералізм про сучасну глобалізацію політики як процес трансформації основ світового порядку завдяки переусталенню традиційних форм суверенної державності і переупорядкуванню міжнародних політичних від-носин), Фінансова глобалізація(зростання фінансових потоків в 1980-ті рр., позики міжнародного банку…Кризи девальвації 1992-1998 рр., нав’язування глобалізацією зовнішньої фінансової дисципліни урядам, баланс фінансової сили, який змінюється, глобальні мережі виробництва(спроможність виробляти продукцію в кількох країнах і генерувати та реалізовувати конкурентні переваги різних місць як засіб глобального бачення ситуації і глобальна конкурентна перевага, глобалізація конкуренції, глобалізація і регіоналізація міграції населення. Висока швидкість індивідуальної та групової міграції. Ринки праці та прикордонний контроль. Зростаюча пильність нагляду за міграцією. Очікування та вимоги наймачів і проблема кваліфікації). Культурна глобалізація (всесвітнє розповсюдження міжнародних торговельних марок, глобальне домінування символів попкультури та комунікатизація подій цієї культури. Кока-Кола, Книга рекордів Гіннеса та новини від CNN як найбільш публічні символи глобалізації). Ключові сфери глобалізації культури і комунікацій: телекомунікації і мова, багатонаціональна медіа-індустрія, радіо, музика, кіно, телебачення, туризм, зміна зовнішнього середовища допомагає створити вікна можливостей, крізь які проникають носії нових ідей, зіткнення різних релігійних вірувань, ідеологій та стилей життя, які конкурують проміж собою, толерантність стає ключовим фактором ненасильства та розвитку демок-ратії). Глобалізація і навколишнє середовище(шляхи взаємодії суспільства і світу природи та деградація навколишнього середовища(небезпеки, які з неї випливають та їх вплив на суверенітет і автономію держав, глобальні проблеми потребують глобальних відповідей: інтелектуальних та наукових мереж, які б простежували і оприлюднювали глобальні і регіональні форми деградації навколишнього середовища; міжнародної-ринг і врегулювання екологічних криз; координації і наполегливості глобальних і регіональних екологічних інституцій, законів, угод та протоколів) [4, 5, 10].
: Основні процеси глобалізації протікають у вимірах взаємодії різних цивілізацій. У 1930 р. видатний французький історик Люсьєн Февр в своїй роботі «Цивілізація: еволюція слова та групи ідей» стверджував, що даний термін вперше вжито французьким інженером мостів і доріг Н.А. Буланже у його книзі «Старовина, що виявлена у своїх звичаях», який писав «Коли дикий народ стає цивілізованим, ні в якому разі не слід вважати акт цивілізації завершеним після того, як народу видані чіткі та незаперечні закони: потрібно, щоб він ставився до даного йому законодавства як до цивілізації, що подовжується» . Сьогодні у під словом «цивілізація» розуміється спільноту, побудовану розумно, з урахуванням усіх необхідних потреб соціуму. Традиційно термін «цивілізований», відповідно до етимології латинського слова civilis, означає вихованого, гідного громадянина з високим рівнем освітнього та культурного розвитку. Півстоліття воно використовувалось як синонім культури, що включає прогрес освіти, науки та мистецтв. У більш широкому розумінні під цивілізацією мався на увазі ще й прогресивний розвиток політичної та релігійної сфер. Тобто воно асоціювалося з наближенням до деякого наперед передбаченого морального ідеалу. Наприкінці наступного десятиріччя виходять книги «Історія цивілізації в Європі» (1828 р.) та «Історія цивілізації у Франції» (1830 р.) відомого французького політика Франсуа Гізо, а в 1869 р. виходить у світ книга «Росія і Європа» російського вченого М. Данилевського, де він виступає засновником теорії культурно-історичних типів цивілізацій. Культурно-історичний тип є головним в його класифікації є переважання в ньому однієї з 4-х запропонованих ознак: релігійної, культурної, політичної чи суспільно-економічної. Так, наприклад, у єврейському культурно-історичному типі домінує релігійний фактор, у грецькому–культурний, у романо-германському–суспільно-економічний. На цій основі Данилевський визначив 12 цивілізацій, що існували упродовж історії людства. Це–єгипетський, індійський, китайський, асирова-вилоно-фінікійсько-халдейський (стародавньо-семітський), візантійсько-аравійський (новосемітський), єврейський, грецький, римський, мексиканський, перуанський, іранський, європейський (романо-германський) культурно-історичні типи. До них додавався 13-й– слов’янський, який за життя Данилевського ще формувався і, який, на думку вченого, і мав стати культурно-історичним типом, за яким у перспективі вбачалося велике майбутнє. За останній прогноз Данилевського звинуватили у панславізмі. В.Соловйов висловився відносно книги Данилевського:«ця невинна книга…раптом стає спеціальним кораном усіх мерзотників і дурнів, які хочуть загубити Росію та уготувати шлях грядущому хаму». У першій чверті ХХ століття німецький історик та культуролог Освальд Шпенглер у своєму двотомнику «Занепад Європи» дав класифікацію культурно-історичних типів, яка дуже нагадує раніше запропоновану Данилевським. Разом з тим, цілком сформований вже у першій чверті ХХ століття перспективний слов’янський тип автор «Занепаду Європи» називав російсько-сибірським, вбачаючи за ним, як і Данилевський, велике майбутнє, особливо в азіатській частині. Таким чином, усього Шпенглером було визначено 8 цивілізацій. Шпенгле робить висновок про європейський континент, що постарів і назавжди вичерпав себе як лідер сучасності, віддаючи цю роль США, а в перспективі – Росії. Друга Світова війна розколола на дві протидіючі частини все людства в цілому. «Берлінська стіна» стала символом біполярного світу, на протилежних полюсах якого майже на півстоліття розмістилися у взаємному протистоянні двоє планетарних лідерів – СРСР та США. Зникнення СРСР з географічної карти Землі на початку 90-х років стало вражаюче несподіваним для багатьох. США став претендувати на одноособове лідерство. Але в цей же час у світі стали поширюватись настрої у визначенні ролі різноманітних етносів у загальнопланетарних процесах. У результаті в 1993 р. директор Інституту стратегічних досліджень Гарвардського університету С. Гантінгтон висуває геостратегічну концепцію конфлікту та взаємодії 8 головних цивіліза-цій, що безпосередньо перегукується з ідеями Данилевського, Шпенглера та англійського історика А.Дж. Тойнбі, який грунтовно виклав поліциклічну систему розвитку цивілізацій. В основу класифікації цивілізацій Тойнбі поклав критерій їх призначення в історії. Спочатку Тойнбі нарахував до 100 самостійних цивілізацій. Кількість цивілізацій змінювалась в залежності від обраних критеріїв їх кла-сифікації. Якщо у 10-20-і роки XX століття основною одиницею історичного розвитку Тойнбі вважав національну державу, а в 30-40-і – «просторово-часовий регіон», що включав групу країн з деякою спільністю духовних особливостей, то у 50-60-і роки – належність до «найвищих релігій світу». Цікаво, що у варіантах просторового розподілу кількості цивілізацій зустрічаються ті ж числа, в першу чергу числа Фібоначчі Причому, якщо у Шпенглера було 8 цивілізацій, то у Данилевського–13, тобто саме та їх кількість, на якій зупинився Тойнбі, хоча у нього їх було і 21. Іде пошук на можливого універсального закону, за яким кількісні характеристики історії людської цивілізації (включаючи вершинні досягнення її культури) гармонічно розподіляються в просторі та часі у формі циклічної спіралі, коли еволюційний розвиток суспільства сприяє підвищенню якості життя людини та соціуму. Таку логарифмічну (відносно чисел ряду Фібоначчі) спіраль–«криву гармонійного розвитку» видатний німецький мислитель і поет Йоган Вольфганг Гете ще наприкінці ХVІІІ століття вважав математичним символом життя та духовного розвитку, що якоюсь мірою було підтверджено відкриттям у ХХ столітті гену (молекули ДНК, який має форму вкладених одна в одну двох гармонійних спіралей). В роботі «Про зміну порядків у світовому суспільному розвитку» російський вчений В.Алтухов звернув увагу на те, що «в рамках становлення нового світового порядку знаходять зримі контури хвильовий рух, а також деякі інші контури розвитку, що залишились у тіні за старого порядку. Тому не є випадковим в останні роки буквально вибух дослідницького інтересу до проблематики циклів, коливань і хвиль». Це дає підстави використовувати універсальну циклічну парадигму розвитку суспільства не тільки з метою кардинального перегляду причинно-наслідкового механізму та хронометрії історичних подій, а й для того, щоб переглянути просторовий перерозподіл культурно-історичних типів цивілізацій у процесі їх участі в трансконтинентальній перебудові світового порядку, що спостерігається на рубежі другого і третього тисячоліть Християнської ери. За концепцією Тойнбі, рішуча роль у становленні цивілізацій належить «Відповіді» тих чи інших народів на «Виклик», який кинуто їм обставинами та Богом. Виходячи із циклічних закономірностей роз-витку цивілізацій, узагальнюючу концепцію їх культурно-історичних типів запропонував російсько-американський соціолог Питирим Сорокін. У стислому вигляді він виклав її ще в 1941 р. у своїй знаменитій роботі «Криза нашого часу»–скороченому та популяризованому варіанті його фундаментальної праці «Соціальна та культурна динаміка». Ключова категорія, використана автором–це соціокультурна суперсистема, в основі якої лежить світогляд, що формується на базі визначеного способу пізнання. Для кожного її типу в якості інтегруючого фактора виступають чотири філософські світоглядні посилки: бачення природи об’єктивного світу, природи потреб, рівня задоволення та шляхів і методів насичення останніх. Сорокін визначив три типи суперсистем: 1. Умоглядна або спіритуалістична, що базується на надчуттєвій реальності; 2. Сенсуалістична, що визнає чуттєвість джерелом та мірою усіх речей; 3. Ідеалістична, що базується на синтезі інтуїції, розуму та чуттєвості. Запропонована Сорокіним типологія суперсистем дуже нагадує відповідні теоретичні викладки іншого російського вченого М.Хлєбнікова, який ще у 70-і роки ХІХ століття, працюючи в Києві, також виділив три типи цивілізацій: чуттєву, утилітарно-реалістичну та ідеалістично-релігійну. За класифікацією Хлєбнікова, кожен тип має в основі визначену ціннісну (у його термінології–«регулятивну») орієнтацію. «Пріоритетом чуттєвих цивілізацій є матеріальні насолоди, особливо чуттєве кохання, що прирівнюється тут до найвищого роду людських потреб та санкціонується усіма формами пропаганди як культовий феномен. Цивілізації цього типу регресивні за своєю природою. Індивідуалізм та егоїзм, жадоба мати насолоду будь-якою ціною, і чим скоріше, тим краще, полягають у їх основі. Але спадкоємність у прихильності до насолоди не гарантує відтворення нації, навпаки, виснажує духовні сили народу. Зв’язок між поколіннями дуже крихкий, і вони легко залишають історичну сцену». До такого типу цивілізацій Хлєбніков відносив ассиро-вавилонську, фінікійську, магометанську, а також мормонську. Ще 120 років тому Микола Хлєбніков вказував, що не краще виглядають і зорієнтовані на захист від «ворожих зазіхань» цивілізації другого, тобто утилітарно-реалістичного, типу, де «аморальність» замінено на раціональність, якій надається навіть правовий статус. Це, у свою чергу, перетворює на постулат і деяку загальну цінність – «благо гуртожитку як такого, що асоціюється у масовій свідомості з державною користю-мораллю», ототожненою із законом, що проголошується правом. З точки зору Хлєбнікова, у цивілізаціях утилітарно-реалістичного типу панує релігійний індиферентизм, що компенсується обожнюванням держави та служінням створеному ідолу. Утилітарна цивілізація–це цивілізація визначеної «зверху» корисності. Моральним у ній стає те, що корисно саме цьому «верху» – державі та правлячій еліті, – з безперечним підпорядкуванням кожного громадянина владі за рахунок «механізмів деспотичної поліцейської держави». Прикладами таких цивілізацій Хлєбніков вважав Монголію, Китай, а також колишній Радянський Союз, розбудований на соціалістичних ідеалах, з приводу яких Хлєбніков писав, що «ідеал соціалізму не краще утилітарно-реалістичної китайсько-монгольської цивілізації». Від розбудови «цивілізацій» такого типу не застраховані й новостворені на терені СРСР незалежні країни, що багато в чому успадкували радянські риси. Йдеться насамперед про Білорусь та РФ, що об’єдналися у союзну державу, а також про середньоазіатські автократії, такі як Узбекистан і Туркменістан. Цивілізації утилітарно-реалістичного типу відрізняються мобільністю і відносною сталістю існування, що їх мала радянська держава, а до неї – російська імперія. Остання у 1917 р. відродилась у формі радянської імперії. Це вказує на велику вірогідність нового подібного відродження, тим більше, що автократичний стиль управління дедалі більше стверджується не тільки в Росії, а й у більшості пострадянських країн. Розпад СРСР відбувся. Але імперський дух в Росії не загинув, і пройде ще не одне десятиріччя, поки вщухнуть російські великодержавницькі амбіції та пов’язані з ними претензії на землі сусідніх країн. Ось, чому сьогодні для самозбереження України так важливо зробити все, щоб зазіхання імперських сил у Росії не матеріалізувались за рахунок української території та розташованих у її межах кращих господарчих об’єктів На думку Хлєбнікова, найвищим є третій, релігійно-ідеалістичний тип цивілізацій. Він передбачає багатоманітність форм, оскільки самоціллю таких цивілізацій є саме дух. Цивілізації даного типу є внутрішньо прогресивними. Але на шляху до їх успішного розвитку існує чимало перешкод, пов’язаних насамперед з тим, що після духовного піднесення завжди настає спад, який веде до посилення цінностей цивілізацій першого або другого типу.
: Релігійно-ідеалістичні цивілізації займаються якраз пошуком шляхів органічного синтезу чуттєвості та утилітарності зі справжніми морально-релігійними ідеалами. Але в якийсь час уже не вдається подолати однобічності чуттєвої або утилітарно-реалістичної цивілізації. І тоді відбувається релігійна криза та культурний занепад, від якого не застрахована жодна цивілізація. Саме релігійний тип культури дає змогу досягнути її вершин, що стають, по суті, ідеалом для всього людства. До релігійно-ідеалістичних Хлєбніков відносить індійську, перську, єврейську, римську та християнську цивілізації. Хлєбніков розглянув і проблему взаємодії цивілізацій. Він разом з Данилевським запропонував і культурно-історичні типи народів. Хлєбніков вважав, що міжцивілізаційне спілкування сприяє появі того ж «духовного збудження», що безпосередньо впливає на виникнення та формування нових цивілізацій. Кажучи мовою теорії етногенезу, створеної російським істориком та етнографом Л.Гумільовим після Хлєбнікова, «діалог цивілізацій сприяє пасcіонарному поштовху та розвитку фази піднесення етногенезу, що формує, в кінцевому підсумку, цивілізацію». З іншого боку, Хлєбніков вважав, що міжцивілізаційні відносини–це не спорідненість поколінь, а даний процес не пов’язаний з усвідомленням зовнішніх принципів, «розташованої зовні від нас моделі, тому що будь-яка модель – мертва, а цивілізація є життя». Для того щоб один народ сприйняв цивілізацію іншого, необхідна духовна асиміляція – «благородний донор», –у результаті чого відбувається процес уподібнення, який сам по собі нечасто має позитивні підсумки. Кажучи мовою Хлєбнікова, «гібрид і є гібрид, а стара цивілізація не схожа на нову. На відміну від духовної спадкоємності між поколіннями, цивіліза-ційний процес у такому випадку має «механічний» зовнішній характер. Тому взаємодія цивілізацій», на думку вченого, «має негативну роль у культурному розвитку: цивілізації чи зовсім зникають, чи розчинюються в інших. Сам по собі культурний процес від цього нічого не виграє, на все «воля Божа». За аналогією, згідно з поглядами Сорокіна, історичний процес являє собою зміну одних соціокультурних суперсистем іншими. В основі цього руху лежить заміна існуючого домінуючого світобачення та зумовлених ним способів сприйняття дійсності на інші. Основні причини змін знаходяться всередині суперсистем. При цьому перехід від умоглядної до ідеалістичної, а від неї–до чуттєвої суперсистеми має хоча й кризовий, але відносно спокійний характер. І тільки шлях від чуттєвої до інших соціокультурних суперсистем набуває форму затяжної та болісної кризи. Саме такою, на думку Сорокіна, є «криза нашого часу». Справедливість даної оцінки, зробленої на початку Другої світової війни, підтверджується через півстоліття кризою 90-х років, негативні соціально-економічні наслідки якої в Росії та Україні (падіння ВВП в них за 1991-1997 рр. склало відповідно 41% і 57%) перевершують розміри спаду виробництва на цій же території у будь-які, найбільш кризові часи ХХ століття–у періоди Першої чи Другої світової або ж Громадянської воєн (у кожну з цих воєн спад становив від 21 до 25%. Причому ця криза наприкінці другого тисячоліття Християнської ери набувала дедалі більш глобального світового характеру. Теорія культурно-історичних типів Сорокіна дуже нагадує відповідні теоретичні розробки Хлєбнікова і принципово відрізняється від поглядів Данилевського, Шпенглера і Тойнбі з аналогічних питань. Сорокін стверджував наявність визначених ним рис нової цивілізації, що формується, об’єднуючи все людство. Такий підхід свідчить про усвідомлення глобалізації соціальних і культурних процесів у сучасному світі, яку вчений висвітлив в одній з останніх своїх робіт «Головні тенденції нашого часу», написаних у 60-і роки. Слід зазначити, що й Тойнбі наприкінці своєї творчої діяльності у 60-70-і роки також розглядав світ вже не у вигляді формальної сукупності локальних цивілізацій, а як «єдину цілісну, своєрідну ойкуменічну, всеохоплюючу цивілізацію». І це не дивно, тому що саме у цей період у світовій гуманітарній науковій думці переважали теорії соціальної та економічної конвергенції людства в постіндустріальному суспільстві, що були побудовані на основі ліберальних американських моделей. Але ще у період Першої світової війни, російський мислитель і поет Велимир Хлєбніков висловив утопічну для свого часу ідею формування «Уряду голів Земної Кулі», до яких він зарахував 317 найбільш видатних політиків і діячів науки та культури свого часу, покладаючи на них розв’язання завдання об’єднання зусиль різних народів для виведення з кризового стану всього людства. І тоді цивілізована історія людства розглядала б останнє не як каміння етносів, що періодично розкидувалось Богом по усій планеті, а як цілісну систему пов’язаних між собою народів, що взаємно впливають та взаємодоповнюють себе, а не вбивають один одного, як це було досі. У сучасній Росії найпоширенішим є визначення цивілізацій за національно-етнічною ознакою: індійська, китайська, російська, японська. Але значною мірою це зумовлено дуже популярною сьогодні в Росії євразійською школою історичного розвитку, за якою саме національний фактор стає визначальним у соборній, колективній парадигмі розвитку тієї чи іншої цивілізації. Разом з тим слід усвідомлювати, що хоча заміна етнічної належності неможлива, сьогодні вже не стільки етнічний, скільки культурно-ментально-континентальний критерій може бути покладений в основу сучасної класифікації цивілізацій, хоча взаємодія останніх у політичному і, особливо, в економічному світовому просторі набуває дедалі більше трансконтинентального характеру. Про ментальний фактор формування цивілізацій історики почали говорити після роботи голландського культуролога Йохана Хейзинги «Осінь Середньовіччя», що вперше вийшла у світ в 1919 р. Московський культуролог А.Гуревич опублікував у 1993 р. книгу «Історичний синтез і школа «Анналів». Ще у 1988-1989 рр. він сформулював це поняття вперше в СРСР : «Ментальність–це належність людей до того чи іншого суспільного психологічного оснащення, що визначається загальним розумовим інструментарієм і дає
: можливість по-своєму сприймати та усвідомлювати світ і самих себе». Гуревич писав, що «хаотичний та різнорідний потік сприйнять переробляється свідомістю на більш-менш упорядковану картину світу, і це світобачення накладає незгладний відбиток на всю поведінку людини. Суб’єктивна сторона історичного процесу, спосіб мислення та чуття, що притаманний людям даної соціальної або культурної спільності, включається в об’єктивний процес їхньої історії». Причому, говорячи про «широкі можливості» для усвідомлення «духовного оснащення», Гуревич попереджає, що «історично прискорені стереотипи поведінки в країні, що майже не мала досвіду демократії, а лише обмежений досвід вільного підприємництва, в країні, що всього трохи більше століття назад розлучилася з кріпосним правом і далеко не повикорінювала царистські ілюзії (що перенесені з монархії на Сталіна), в країні, що пережила радикальне і багато у чому трагічне порушення усталених соціальних структур, у країні багатонаціональній з усіма пов’язаними з цим суперечностями, нарешті, в країні з низьким рівнем матеріальної та побутової культури–ці стереотипи поведінки закріплюються і відроджуються на новому соціальному грунті, інколи в гранично потворних та небезпечних формах (різня вірмен у Сумгаїті, антисемітизм частини товариства «Пам’ять», бюрократичне нехтування правами громадян та судове беззаконня, ксенофобія, двоєдушність, корупція та багато іншого)»(а сьогодні ще й ставлення росіян до «осіб кавказької національності», що виникло в процесі війни у Чечні, а також до незалежності країн СНГ). Класифікація цивілізацій лідера сучасної російської циклічної школи Юрія Яковця «Історія цивілізацій» є своєрідним синтезом теорії цивілізацій Тойнбі та марксистської теорії історичного прогресу людства з використанням добре відомих фаз його розвитку: первіснообщинної (неолітичної), рабовласницької, з розподілом на раннєрабовласницьку та античну, і феодальної, з розподілом на раннєфеодальну та індустріальну(у Карла Маркса капіталістична та соціалістичну фази). У Яковця -не комуністична фаза, а постіндустріальна або надіндустріальна, яку впроваджено в науковий обіг американським філософом Е. Тоффлером. Усі перелічені хронологічні мегатренди розвитку людства, по суті, й названо цивілізаціями. Головним нововведенням даної теорії є не назва цивілізацій, а їх хронологічний ряд, у відповідності з яким період існування кожної наступної фази (цивілізації) у 2-3 рази коротший за тривалість попередньої, тобто спостерігається «стиснення» фізичного часу історії. Такий же феномен присутній і в іншого російського дослідника історії цивілізацій В. Пантіна. Але у його книзі «Цикли та ритми історії» характер формування цивілізаційних циклів має більш витончений характер. Взявши за основу теорію культурно-історичних зон французького історика Ф. Броделя, – В. Пантін створив теорію еволюції міжнародного ринку, де кожний еволюційний цикл складається з 4-х фаз, дві з яких (друга–фаза «технологічного перевороту», і четверта–фаза «революції міжнародного ринку») мають постійну тривалість величиною 24 роки кожна. Інші дві фази (перша–фаза «структурної кризи», і третя–фаза «великих потрясінь»), маючи у першому циклі 108-річні періоди, з кожним наступним циклом змен-шуються на 12 років і досягають у сучасному, дев’ятому, циклі лише 12 років, а в десятому–нуля. Таким чином, за рахунок двох змінних за часом фаз загальні цикли також зазнають «стиснення» фізичного часу історії. Але якщо фізичні ритми часу тих чи інших процесів стабільні, що досить часто зумовлено синхронізацією останніх зі сталими космічними циклами, то стискається чи розширюється в них уже не фізичний, а історичний час, тобто насиченість аналогічних інтервалів фізичного часу значущими історичними подіями. Сама ідея стиснення фізичного часу циклів історії людства може привести до парадоксальних висновків та перегляду хронології історії людства взагалі, як це вже сталося у дуже популярній сьогодні, особливо в Росії, «Новій хронології Русі» московських вчених А..Фоменка та Г.Носовського. У книжка І.Орлової, назва якої–«Євразійська цивілізація»– увагу приділено інтерпретації «Росії як ядра Євразійської цивілізації – особливої географічної, соціально-історичної та соціально-культурної спільноти». Вихід цієї книги, можливо, невипадково синхронізується з озвученням у Верховній Раді України спікером Державної Думи РФ Геннадієм Селезньовим старої солженіцинської ідеї «союзу трьох братніх слов’янських народів». Адже Орлова (чи не пряма спадкоємниця графа Орлова–одного з фаворитів Катерини ІІ, що знищила Запорізьку Січ?) пише: «Після розпаду Радянського Союзу змінилися політичні форми об’єднання людей на пострадянському просторі, але глибинне, сформоване багатовіковою історичною традицією усвідомлення спільності та взаємного тяжіння у більшої частини етносів й окремих індивідів збереглося.” Ця спільність не декларується як євразійська. Лише деякі з учених і політиків зараз ототожнюють її з євразійським культурно-історичним простором. На українській території розташований географічний центр Європи, тому можливе персоніфіковане зближення України з ЄС є пріоритетним напрямом її геостратегії поступового входження до європейської цивілізації. Цьому має сприяти і геоеко-номічне положення України. Її територією, як відомо, традиційно проходили торгові маршрути трансконтинентального значення, від активності функціонування яких залежала динаміка розвитку економіки тієї держави, до складу якої входила Україна. Сьогодні аналогічні шляхи називають транспортно-комунікаційними коридорами, що мають носити переважно транзитний характер. Адже згідно з результатами досліджень англійського інституту «Рендел», в України найкращий коефіцієнт транзитності в Європі, але ступінь його використання дуже низький. Це добре видно на прикладі вертикальної складової «великого хреста» (тобто «Шляху із варяг у греки»), головна історична транспортна артерія якої –Дніпро– нині майже завмерла. Горизонтальна його складова – «Великий шовковий шлях» з Європи через Україну та Росію у східному та південно-східному напрямках – веде до могутньої Японії, яка за темпами економічного зростання була у 60-70-і роки ХХ сторіччя світовим лідером, і Китаю, що разом з «поголів’ям азіатських тигрів» змінив її у цій ролі у 80-90-і роки, коли багато розвинутих країн, і особливо країни СНД в 90-і роки, переживали глибоку системну кризу. Саме усвідомлення кардинальних змін у всіх сферах життя на рубежі не тільки століть, а й тисячоліть повинно зумовлювати характер геостратегії України у постбіполярному світі. Особливої важливості набуває роль України у геополітичному протистоянні планетарної демократії відродженню Російської імперії, яка під назвою «Радянської» нещодавно загрожувала всьому світу. Необхідно пам`ятати пересторогу Збігнєва Бжезінського, яку він уперше висловив у 1994 р. в статті «Передчасне партнерство»–«Неможливо досить рішуче стверджувати, що без України Росія зрікається імперії, але з Україною, заангажованою і потім підпорядкованою, Росія автоматично стає імперією» –і розвинув пізніше у книзі «Велика шахівниця». Адже більше трьох століть тому Російська імперія почалася саме з «возз’єднання» з Україною. А з проголошенням української незалежності дев’ять років тому, за визначенням, зробленим тоді у «Московских новостях» Г.Павловським: «Припинилась Росіяімперська унія, створена династією Романових з Московського царства та Гетьманської України. Якщо не зловживати історичними претензіями, сьогодні в Європі існує, як мінімум, дві російські держави: російсько-московська та україно-руська». Ось чому політика самозбереження і самоствердження України, перш за все на пострадянському просторі, стає особливо важливою у відносинах з Росією. Тим більше, що деякі представники політичного істеблішменту РФ вважають, що «Росія швидше піде на глобальну дестабілізацію всього пострадянського простору і на розвал України» (Андронік Мігранян), і обгрунтовують геополітичну декомпозицію останньої, виходячи з того, що «існування України у нинішніх кордонах та зі статусом «суверенної держави» тотожне завданню страшенного удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначне вторгненню на її територію» (Олександр Дугін). Але цитовані московські професори, один з яких– тодішній член Президентської ради РФ, а другий -автор першого російськомовного навчального посібника з геополітики, не є тут винятком. Так, колишній голова комітету з геополітики Державної Думи Росії Олексій Митрофанов на слуханнях, присвячених обговоренню широкомасштабного договору України з РФ, 3 березня 1998 р. від імені фракції ЛДПР виступив із заявою: «Справа у неприйнятті принциповому: нема держави «Україна». Нема для суспільства». У виданій за рік до цього книзі «Кроки нової геополітики» він закликав «до дезінтеграції України на три-чотири держави, що включають турецько-кримсько-татарську «державу» з центром у Бахчисараї». Як наголошує Генрі Кіссінджер у своїй «Дипломатії», «переважна більшість російських лідерів, хоч би якими були їхні політичні переконання, відмовляються визнати крах Радянської Імперії або легітимність держав-наступниць, особливо України–колиски руського православ’я». Потрібно також зазначити, що Російська Православна Церква Московського Патріархату рішенням свого собору засудила всі світовіві релігії як такі, що походять від Сатани, Диявола, крім, звичайно, РПЦ МП і УПЦ МП, а також вважає віднині тільки свою церкву від Бога. Це говорить про великі апетити й амбіції не тільки до відновлення імперіїї, а й до світового панування як на релігійному, так і на цивілізаційному грунтах. РПЦ МП сприймає процес єднання людства, як процес утворення світового уряду, на чолі яког стане Антихрист, підтримуваний силами Диявола. Таким чином РПЦ МП засуджує екуменізм.
: Американський журналіст Томас Л. Фрідмен пропонує встановлювати своєрідні "фільтри", які б допомагали зупинити проникнення всього низькопробного, брудного і справді чужого з культур потужних, сильних народів, але водночас пропускали те корисне, прийнятне, що вони несуть. Це сприяло б зміцненню та збагаченню національних культур. Подібні фільтри мають бути встановлені, щоб запобігти руйнівному впливу глобалізації на планетну екосистему, а також на систему фінансів окремих країн, адже ні для кого не є таємницею, що глобалізація, руйнуючи будь які кордони в світі, сприяє легкому пересуванню фінансових потоків по планеті, які за короткий час можуть забезпечити розквіт економіки певної держави, але так само швидко, внаслідок своєї неконтрольованості можуть привести до її кризи, залишаючи жебраками мільйони людей. П'єр Тейяр де Шарден та В.Вернадсь-кий [10? описують у своїх працях процес, коли спочатку на рівні племен, родів, потім народів, держав поступово відбувається це глобалізаційне єднання людства. Причому, вчені доводять, що це явище є наслідком планетної, геологічної еволюції більш глибоким у своїх основах, ніж це можна уявити, а отже й спинити його нічим не можливо. Але багато міжнародних організацій намагаються спрямовувати процес глобалізації в інтересах сильних світу цього. Глобалізація повинна здійсню-ватись не по чиїсь вказівці "зверху", а, так би мовити, "по горизонталі", на основі інтеграції локальних ініціатив, ґрунтуючись на принципах гуманізму, кооперації і солідарності. Тобто природним, еволюційним є об'єднання людства з ініціативи, інтересів соціальних груп, народів, держав, коли кожна одиниця буде відчувати необхідність і неминучість цього процесу. Адже в противному випадку, як зауважує П. Тейяр де Шарден, люди продовжуватимуть залишатись один одному ворожими, відособленими і все це матиме вигляд примітивної механізації. "Мурашник замість братерства. Замість очікуваного стрибка свідомості - механізація, яка ніби неминуче витікає з тоталізації". На думку француза це жахливе порушення правил ноогенезу. Люди повинні об'єднуватись своєю суттю, силою любові, тільки такий шлях до ноосфери є істинним. "Вихід для світу, двері для майбутнього, вхід в надлюдство відкриваються вперед і не тільки для деяких осіб, не для одного обраного народу. Вони відкриваються лише під натиском всіх разом, в тому напрямку, в якому всі разом (хоч і під впливом і керівництвом еліти) можуть об'єднатись і завершити себе в духовному оновленні Землі". В.Вернадський, розробляючи концепцію ноосфери, досліджує іншу основу, на якій об'єднується людство, а саме, науку, яка вигідно відрізняється тим, що є, по-суті, єдиною і одинаковою для "всіх часів, соціальних середовищ і державних об'єднань. Щоправда, до цього розумінння людство доходить тяжким досвідом історії, тому що і релігія, і державні утворення на протязі тисячоліть намагались і намагаються створити єдність і силою включити усіх в одне єдине розуміння сенсу і мети життя. Такого єдиного розуміння в багатотисячній історії людства не було." Так само не здатна, на думку вченого, об'єднати людство й філософія. Наукова думка, яка є основною силою, що творить ноосферу, в сучасному світі дійсно є тим, навколо чого об'єднуються люди різних національностей, релігійних, політичних переконань. Вони заради пошуку наукових істин створюють спільні міжнародні організації, постійно скликають симпозіуми, проводять конференції, на яких узгоджують свою роботу, визначають спільні цілі й пріоритети. Крім того, навколо науки об'єднуються не тільки вчені, але й люди інших професій. Наукові дані, інтелектуальна власність сьогодні є чи не найбільшим багатством і в їхній розвиток вкладаються величезні кошти. Як зазначає росій-ський вчений Л.Лєсков: "Якщо в індустріальному суспільстві основною функцією було виробництво матеріальних продуктів (товару), то в постіндустріальному провідна роль переходить до отримання теоретичних знань". А тому неминучим є зростання ролі освіти. Стає все очевиднішим, що ключ до майбутнього нації у високопрофесійній системі освіти. В.Вернадський писав: "Питання про моральну сторону науки – незалежно від релігійного, державного чи філософського прояву моралі - для вченого стає на порядок дня" . "Людина вперше реально зрозуміла, що вона мешканець планети і може та повинна діяти у новому аспекті, не тільки в аспекті окремої особистості, сім'ї чи роду, дер-жав та їх союзів, але і у планетарному аспекті" В.Вернадський відзначав, що вплив соціальної організації, вдосконалення суспільних форм "є основним елементом, що врешті решт призвів до перетворення біосфери в ноосферу". П.Тейяр де Шарден у книзі "Феномен людини" першопочатково на "молодій" Землі виділяє 5 джерел, в яких зосереджувалось людське життя: Центральна Америка з цивілізацією Майя; Південні моря з полінезійською цивілізацією; басейн Жовтої ріки з китайською; долини Гангу та Інду з цивілізаціями Індії; нарешті Ніл і Месопотамія з Єгиптом та Шумером. В силу різних причин деякі цивілізації занепали і "партія за майбутнє світу" почала розігруватись в Азії та Північній Африці. Н.Хамітов у книзі "Історія філософії" визначаючи основні риси східної філософії (філософії Індії та Китаю), наголошує на тому, що "її головною метою було не пізнання світу, а встановлення гармонії людини і світу, зміна світовідношення". Вражаючі досягнення східної культури у медицині, методах самопізнання та самовдосконалення. Християнство лягло в основу того, що ми називаємо західною цивілізацією. західна і східна культури розвивались кожна своїм шляхом і, по-суті, окремо одна від одної. Саме в діалозі Сходу і Заходу, в їх порозумінні, на нашу думку, й лежить ключ до об'єднання людства. І цей діалог вже поступово відбувається. Вплив східної культури на нашу цивілізацію теж важко переоцінити. Протягом віків Індія, Китай, Японія в основному спрямовували свою пізнавальну енергію на вивчення людини, її духу, психіки і тому, коли Захід зіткнувся з цими досягненнями, він, не чекаючи почав переймати і досліджувати їх. Різноманітні східні гімнастики, медицина, бойові мистецтва не одному допомогли покращити здоров'я і віднайти в житті нові сенс. Китайська і тибетська нетрадиційні медицини продовжують дивувати нас своїми досяг-неннями. Східні релігійно-філософські системи знайшли собі вдячних послідовників далеко за ме-жами Азії. В.Вернадського у своїх щоденниках не раз наголошував на тому, що індійська філософія і релігія є багато в чому кориснішими для розвитку наукової думки, ніж аналогічні західні системи. Те, що ноосфера є явищем глобальним і вимагає прояву людства як єдиного організму зовсім не означає, що в культурному плані всі народи рано чи пізно повинні об'єднатись в деякій мегакультурі і свої унікальні національні культури принести їй в жертву. Шлях до об'єднання людства в культурному вимірі ноосфери, полягає через діалог локальних, національних культур. Сьогодні діалог ку-льтур наближається до своєї кульмінації. З позицій ноогенезу негативні явища, які його супроводжують, є минущими, а подальша глобалізація проходитиме на основі локальних ініціатив, доброї волі та поваги до національних відмінностей.
: 2. Крах теорії еволюції Дарвіна[6].
: У Всесвіті, по припущенню вчених, двісті п'ятдесят мільярдів галактик. У кожній галактиці біля трьохсот мільярдів зірок. Ця незбагненна людською свідомістю система систем функціонує по суворим законам буття. Наша планета Земля є лише малою частиною цієї системи. Але і вона побудована на основі тонко розрахованого балансу всіх її підсистем. Дарвін вважав, що вся розмаїтість живого виникає з неживої матерії випадковим шляхом і має предком одну живу істоту… Через п'ять років після виходу книги про походження видів французький біолог Луї Пастер спростував теорію, висунуту Дарвіном. У результаті проведення безлічі досвідів учений зробив висновок: створити життя з неживої матерії неможливо. Не менш серйозним підводним каменем на шляху просування теорії еволюції, є складна будова клітини, пояснити яку низкою випадків у формуванні внутрішньоклітинних зв'язків просто неможливо. Деякі організми складаються усього лише з однієї клітини, але навіть вони мають дуже складну структуру і мають різні функції, необхідні для життя. Сучасні електронні мікроскопи показали її складну й упорядковану структуру. Клітина має механізми, що виробляють енергію, подібно електростанціям; продукує імунні гормони - системи по збору і впровадженню комплексів захисту організму і життя. Це цілі очисні лабораторії. Подібна складна система ніяк не моглавиникнути випадково. У сучасних лабораторіях, де застосовуються
: найвищі комп'ютерні і біотехнології, одержати живі істоти шляхом змішування неживих матерій неможливо. Абсурдність цієї ідеї стала очевидної, і роботи були припинені. Американський математик і астроном, професор Хоук пише: "Утворення життя з неживої природи випадковим чином, за принципом "само по собі", також неможливо, як і створення Боїнга-747 ураганом по чистій випадковості з купи мотлоху". Структура молекули ДНК була відкрита в 1955 році двома американськими вченими, Д.Уотсоном і Ф.Лементом. Виявилося, що клітини живих істот мають куди більш складну структуру, чим уявлялося раніше. Нобелівський лауріат Ф.Лемент був змушений визнати неможливість випадкового утворення такої складної системи, як дезоксирибонуклеїнова кислота (ДНК). ДНК - це складна спіралеподібна молекула, що знаходиться в ядрі кожної клітинки; в ДНК зашифровані усі фізичні особливості організму. Шифр ДНК складається з чотирьох молекул. У цьому банку даних зібрані всі дані про організм. Якщо ж почати записувати дані, що містяться в ДНК, на папір, то ці записи перевершать по обсязі енциклопедію "Britannica" у сорок разів. І всі ці дані заховані усередині клітинки, розміри якої дорівнюють сотим часткам міліметра! Як могла виникнути настільки складна структура, як ДНК? Неможливо не визнати велич цього і подібного цьому творінь. А тому–неможливо не визнати і першооснову цих творінь-Самого Творця. Неправдоподібність розвитку життя за сценарієм теорії еволюції доведена всіма науковими дисциплінами: у природі не існує процесу, що підтверджує перетворення неживої матерії в живий організм, а потім у мільйони видів живих істот. Природний відбір–за теорією-це природна селекція найсильніших або найбільш пристосованих до визначених умов життя істот. Автор теорії приводить у своїй книзі приклад з оленячою чередою, що постійно піддається нападам хижаків. Він говорить, що тут виживають найбільш швидкі тварини. І висловлює твердження: при цьому зміниться не тільки характеристика усього виду, але і цілком вид. Звичайно, адаптивна система в живих істот-тварин, рослин і навіть мікроорганізмів існує, але з її допомогою одні тварини не перетворюються в інші. Наприклад, олені не перетворяться в коней. Природний відбір сприяє лише продовженню здорового роду, витісняючи слабких і хворих, тому він ніяк не може бути механізмом, що здійснює процес еволюції. У цьому питанні на Дарвіна вплинув його сучасник, французький біолог Жан Батист Ламарк, що вважав, що наступні покоління успадковують придбані фізичні особливості. На думку Ламарка, ці передані особливості, накопичуючись з покоління в покоління, у підсумку, сформують нові види, наприклад: жирафи відбулися від антилоп за рахунок витягування шиї в той момент, коли антилопи намагалися дістати гілки з верхівок дерев; чи ж якщо протягом багатьох поколінь, від батька -до сина, відрубувати руки, то, після закінчення визначеного часу, почнуть народжуватися безрукі діти...Впевнившись цими прикладами, Дарвін у своїй книзі множить безглузді припущення подібного роду, допускаючи, наприклад, походження китів від ведмедів, що колись полювали у воді. Висунуті Ламарком і Дарвіном ідеї суперечать основним біологічним законам. Дарвін писав: "Якщо з'ясується, що утворення складного органа неможливе за допомогою змінюючих одна одну змін, то моя теорія загине". Відкриті австрійським ботаніком Грегором Менделем закони генетики зовсім зруйнували припущення Дарвіна і Ламарка. Генетика, що розвивалася з початку століття, довела, що не фізичні особливості, а тільки гени передаються в спадщину наступному поколінню. Стала явною вся нереальність ідеї про походження нових видів за допомогою нагромадження і передачі особливостей, придбаних у ході життя. Відомий еволюціоніст, англійський палеонтолог, К.Петерсон констатує цей факт: "Ніхто не зміг вивести новий вид за допомогою природного відбору, нікому не вдалося навіть наблизитися до чого-небудь подібного, і на сьогоднішній день це сама тема неодарвінізму, що заперечується,". Крім того, наука XX століття показала, що живий організм складається із системи органів і працює, як складно улаштований механізм. Він не може функціонувати при відсутності хоча б одного елементу. Ця особливість, названа "комплексом неможливості скорочень" указує на те, що всі структури організму з'явилися в один момент і в повному складі. Даний факт остаточно зруйнував теорію про те, що живі організми розвивалися одні з других, від простого до більш складного, поступово і постійно під впливом дрібних змін. Після того, як з'ясувалося, що передбачуваний Дарвіном процес природного відбору не має сили, еволюціоністи були змушені зробити корінні зміни у своїй теорії. Вони замінили поняття природного відбору поняттям мутації -зміни, що утвориться в результаті впливу на організм зовнішніх факторів, радіації і хімічних речовин.
: Насправді ж, мутація руйнує ДНК, і здатна тільки нашкодити живій істоті. До сьогоднішнього дня ні в самій природі, ні лабораторії вчених не зареєстровано жодного випадку позитивного впливу мутації. Десятки років еволюціоністи працюють над створенням нових видів тварин. Вони піддають живі організми впливу радіації, але в результаті одержують лише хворі і неповноцінні особи. Незліченні досвіди, проведені на фруктових хробаках, показали, що мутація може бути руйнівною, а в ряді випадків навіть убиваючою, але ніяк не творчою. Отже, факти переконують нас, що тваринний світ має складну структуру, походження якої неможливо пояснити випадковістю, а Всесвіт є продуктом ідеального утвору.
: З моменту виникнення теорії еволюції палеонтологами не виявлено ніяких древніх останків, які б підтвердили її правоту. Збереглися фосилії (останки тварин), що не піддалися змінам. Вони дають уявлення про розвиток тварин, що населяли Землю. Відповідно до теорії Дарвіна, спочатку утворилися одноклітинні організми, що, згодом, піддаючись деформації протягом сотень мільйонів років, перетворилися спочатку в безхребетних морських тварин, а потім- у риб. Як-би це припущення було вірним, то палеонтологи могли б пред'явити "проміжну ланку"- перехідні види, що зв'язують різні види тварин. Приміром, якби птахи дійсно відбулися від рептилій, то в стародавності існували б мільйони тварин, що були напівптахами напіврептиліями. Дарвін підкреслював наступне: "Якщо моя теорія вірна, то в історії повинне існувати незліченна безліч проміжних форм, що зв'язують види один з одним. Докази, що свідчать про їхнє існування, можуть міститися тільки серед останків древніх тварин". Якщо і справді одні види відбулися від інших за допомогою поступових перетворень, то чому ж нам зовсім не зустрічаються "проміжні форми"? Дарвін вважав, що вони повинні були зберегтися в земних шарах, і обов'язково будуть виявлені при більш докладному вивченні древніх останків. Тому підтримували його еволюціоністи протягом 140 років вивчали геологічні шари у всіх куточках планети в пошуках необхідних останків. "Проміжні форми" виявилися продуктом фантазії, що направив науковий пошук по помилковому шляху. Англійський палеонтолог Д.Ейджер усупереч своїм еволюціоністським поглядам визнає: "Наша проблема полягає в наступному: при ретельному дослідженні останків, як на рівні класів, так і на рівні видів, перед нами постійно встає той самий факт: утворення груп відбулося не поступово за рахунок змін, а од-номоментно". Найбільш давнім шаром, у якому зустрічаються останки стародавніх тварин, є шар кембрійського періоду, вік якого коливається в межах від 530 до 500 мільйонів років. У шарах докем-брійського періоду немає ніяких інших останків живих організмів, крім одноклітинних. У кембрійський період одномоментно й одночасно з'являються різні види, що сильно відрізняються один від одного... Приміром, око трилобіта працювало за допомогою системи подвійної лінзи, що складається із сотні різних осередків. Чарункова структура ока трилобіта зовсім не змінилася за 530 мільйонів років. Ця ж структура ока мається в бджіл і бабок. Але до трилобітів не було ніяких інших більш примітивних тварин, від яких він міг би чи успадкувати розвити складну структуру ока. Це доводить, що живі істоти цього періоду не мали ніякого загального предка. Найвідоміший прихильник теорії еволюції, англійський зоолог Р.Давкінс констатує факт: "Живі істоти кембрійського періоду зародилися в одну мить і в тім стані, начебто і не було ніякої еволюційної історії". Ця обставина робить теорію еволюції помилковою. У своїй книзі Дарвін писав: "Якби безліч видів, що належать до одного класу, почали своє існування в один момент і усі відразу, те цей факт став би смертельним ударом, нанесеним по моїй теорії, заснованої на походженні тварин від одного предка еволюційним шляхом методом природного відбору". Виявилося, що цей смертельний удар був нанесений теорії Дарвіна ще в кембрійський період. Нашарування, що з'явилися в наступні епохи, вказують на одномоментне походження тварин. Основні групи тварин: риби, птахи, амфібії, рептилії і ссавці, що виникли на Землі, мають повноцінну і життєздатну структуру. Серед цих груп не існує жодного представника "проміжної форми", про яку так мріяли еволюціоністи. Палеонтолог-еволюціоніст М.Зарнецький погоджується з тим, що постійною перешкодою для теорії еволюції є дані самої палеонтології. Більш того, останки, що належать тварині, що жила сотні мільйонів років тому, нічим не відрізняються від існуючих і нині. Наприклад, кістяк акули, вік якої складає 400 мільйонів років, має таку ж структуру, що і кістяк сучасної акули; немає абсолютно ніякої різниці між мурахою, вік якого 100 мільйонів років, і сучасною мурахою. Живі істоти, створені Богом, ніяк не змінилися з моменту їх-нього створення. Досить довго приписувалися до горезвісного "проміжні формі" останки риби солікант. Еволюціоністи протягом багатьох років вважали, що ця риба мала особливості земних тварин, тобто була з примітивними ногами і напівлегенями. Коли ж у 1938 році в Індійському океані був виловлений живий солікант, що вважався вимерлим, еволюціоністи пережили дійсний шок. Було виявлено, що між тією рибою і сучасним солікантом немає ніякої різниці. У соліканта, на відміну від припущень еволюціоністів, не виявилося ні примітивних ніг, ні примітивних легень. Крім того, риба, яку уявляли такою, що вийшла із води на сушу, виявилася глибинним мешканцем, нездатним піднятися з 180-метрової глибини! Іншим фосилієм, що еволюціоністи називали "проміжною формою", був птах археоптерікс. Еволюціоністи визначали цю тварину як нелітаючу форму напіврептилії-напівптаха. Один з найвідоміших прихильників теорії еволюції наших днів, доктор палеонтології Гарвардського університету С.Джейголд змушений був визнати помилковість даного припущення після
: того, як у 1992 р. був знайдений сьомий фосилій археоптерікса. Він показав, що тварина мала грудну кістку, необхідну для роботи літальних м'язів. Потерпівши невдачу з останками древніх тварин, еволюціоністи спробували спробувати щастя з походженням людини від людиноподібної мавпи. На Землі нараховується близько 6500 різних видів мавп, велика частина яких уже вимерла. Розміри їхніх черепів стали предметом вивчення і матеріалом для коментарів до теорії еволюції людини. Так, наприклад, палеонтологом Р.Дартом у 1926 р. були знайдені останки мавпи, названої згодом австралопітеком. Еволюціоністи вважають цю мавпу людиноподібною. У той же час, при порівнянні кісток кістяка австралопітека з кістяками сучасних шимпанзе ніякої різниці не виявилося. Прихильники теорії висунули ідею, що різниця між цими видами складається в прямоходінні австра-лопітека. Це припущення було спростовано С.Саккерманном і Ч.Окснардом, палеонтологами. Вони довели, що австралопітек - усього лише представник вимерлого роду мавп. Останки ж нібито люди-ноподібних мавп насправді є останками древніх людей різних племен. Відповідно до їхніх розходжень у рамках виду вони були названі: Homo erectus, Homo sapiens, Homo sapiens sapiens. Усі сучасні люди при всій розмаїтості кольору шкіри і форми кісток кінцівок і черепів, що характеризу-ються як расові розходження, належать єдиному останньому з цих видів. Палеоантрополог Річард Лівкі, порівнявши черепа групи Homo erectus і черепа сучасних людей, констатує факт лише расових розходжень між ними. Але навіть при наявності наукових доказів неспроможності дарвінівської теорії примітивне тлумачення природи людини і його еволюції глибоко осіли у свідомості суспільства. І це не дивно, коли навіть у найвідоміших наукових виданнях часто виділяється місце для цієї неправди. Еволюціоністи не обмежувалися зображенням своїх вигадок на картинках–реконструкціях. Ними була виготовлена дійсна підробка. Найвідомішою науковою фальсифікацією був кістяк пітдауна, придуманий англійським ученим-еволюціоністом Ч.Даусоном у 1912 році. Ці останки були пред'явлені світовому науковому співтовариству як самий важливий аргумент у суперечці про наявність "проміжної ланки", що зв'язує людину з мавпою. Він виставлявся в музеях протягом 40 років. У підсумку, фахівці, що досліджували кістяк у 1949 році встановили, що його виготовили, умонту-вавши щелепи орангутанга в людський череп. У 1922 році еволюціоністи, спираючи на результати дослідження лише одного зуба, висунули міфічну "проміжну форму" за назвою "небрасець". Пізніше з'ясувалося, що зуб, що служив джерелом "знахідки" "небрасця", належав дикому кабану. Згодом, після усіх викриттів, з'ясувалося, що останки безлічі черепів, що представлялися дотепер як докази еволюції, можуть служити лише спростуванням теорії Дарвіна. Неандерталець, прийнятий як факт у 1856 році, був забракований у 1960 році; пітдаун, що виник у 1912 році, позбавився статусу недотор-канності в 1953 році; зінджантроп, що служив доказом з 1959 року, припинив своє існування як нау-ковий факт у 1960 році; рамапітек, виявлений світу в 1964 році, був "викритий" у 1979 році. Але в багатьох країнах світу, включаючи і США, такі черепи дотепер представляються в засобах масової інформації, а також у ряді книг по еволюції як науковий факт. Книги члена всесвітнього Конгресу археологів, співробітника Міжнародного Інституту Бхактіведанти американця Майкла Кремо “Невідо-ма історія людства” та “Заборонена археологія”[9]. в США стали відомими. Спеціаліста з історії археології та археологічних аномалій запросили виступити в Інституті археології Національної академії наук України, на кафедрі археології Києво-Могилянської академії, в Інституті журналістики Національного університету імені Тараса Шевченка й у бібліотеці Національного технічного університету “КПІ”. Завітав Майкл Кремо і до редакції “Хрещатика”: “Мій батько служив офіцером розвідки, тож скільки себе пам’ятаю, наша сім’я подорожувала. Ще в дитинстві я став “хлопцем світу”,— розповідає американець.— Фах історика здобув в Університеті Джорджа Вашингтона у США. Але у 24 роки побував в Індії, де зустрів гуру. Його звали Бхактіведанта Свамі. Цей чоловік ознайомив мене з санскритом. Поглиблено вивчаючи стародавнє письмо, я засумнівався в еволюційній теорії Чарльза Дарвіна. Адже у Ведах йдеться про те, що люди живуть на Землі вже мало не 500 мільйонів років! А усі сучасні підручники стверджують: перше людиноподібне створіння з’явилося на планеті лише 6 мільйонів років тому. Втім, за останнє століття археологи знайшли чимало сенсаційних спростувань теорії Дарвіна. Вісім років працював пан Кремо разом із фахівцем з біологічної математики Міжнародного інституту Бхактіведанти Р.Томпсоном над книгою, в якій зібрано всі ці докази. Часто дослідники натрапляли на якусь цікаву інформацію, що була опублікована в старих газетах. Напрклад, 1891 року “Морісонвіл Таймс” повідомила про жінку, котра знайшла золотий ланцюжок завдовжки 25 сантиметрів у шматку вугілля. А за даними Геологорозвідувального управління штату Іллінойс (там, де розташована шахта, з якої видобули копалину), вік того пласту – 260 - 320 мільйонів років. Або ж, скажімо, невеликі залізні кулі, що протягом 20 років знаходили південно-африканські шахтарі у породі докембрійського періоду віком два мільярди років. Ці предмети дуже тверді…” - не піддаються навіть “подряпинам сталевого ножа. Але на одній кульці було висічено три паралельні борозни. Схоже, таке могла зробити лише розумна істота.” В своїй книжках Майкл Кремо наводить багато прикладів артефактів. В тому числі, що в 1983 р. газета “Московские новости” надрукувала короткий репортаж про відбиток людської ступні, виявленої в Туркменістані (СРСР) в гірській породі юрського періоду, вік якої- 150 млн. років, та ще поряд з велетенським слідом динозавра. Професор Аман Ніязов, чл. – кор. АН Туркменской ССР, з приводу знахідки заявив, що слід нагадує людський, хоч прямих доказів його приналежності людині немає. Знайдено найдавніший слід взутої ноги, який датується кембрійсьим віком 505 - 590 мл. років (Анти-лоп-Спрінг, штат Юта, Майстер, 1968), а також людський скелет(286-320 млн. років, Макоу-пін, штат Іллінойс, The Geologist, грудень, 1862)...
: На жаль, величезна частина суспільства вважає дарвінівську теорію еволюції не примітивною підмогою примітивної ж матеріалістичної ідеології, а доведеним науковим фактом.
: Неправда й обман проникли не тільки в шкільні підручники, але й в підручники для вищих учбових закладів (СНГ) для помилковго обгрунтування перетворення мавпи в первісну людину за рахунок праці (за Енгельсом)…Ці підручники тиражуються мільйонами екземплярів і формують атеїстичне суспільство. Але факт залишається фактом. Живі види відбулися одномоментно, у своєї ідеальній і відразу даній їм формі. Один з основних постулатів своєї теорії Дарвін виклав у наступній формулі: " Розвиток живих організмів на землі прямо зв'язано з боротьбою за існування. У цій безупинній боротьбі перемагає найсильніший, слабкий же приречений на поразку і забуття". Відповідно до його вчення, у природі завжди присутня найжорстокіша, безупинна боротьба за існування і постійне протистояння. Дарвін стверджував, що ідея "боротьби за виживання" також застосовна і до людей. Відповідно до цієї фантастичної заяви "привілейовані раси" перемагали в цій боротьбі. Цими "приві-лейованими расами", на думку Дарвіна, були білі європейці, а африканська й азіатська раси в ній програвали. Дарвін не зупинився і на цьому і висловив припущення, що ці раси незабаром і зовсім вимруть: "У деякому не такому вже і далекому майбутньому, що виміряється лише століттями, цивілізовані раси, безсумнівно, винищать, а потім цілком замістять дикунів по усьому світі. У той же час антропоморфна мавпа (тобто перехідна стадія від мавпи до людини) теж буде знищена. Розрив між людиною і її найближчими предками буде швидко збільшуватися, і різниця між цивілізованими людьми і дикунами стане приблизно такию ж, як між кавказькими народами і гібонами, у той час як зараз вона така, як між неграми, австралійцями і горилами". Індійський антрополог Лаліта Видьярті, що присвятив довгий час вивченню схованих аспектів дарвінізму, пояснює, як дарвінівська теорія еволюції нав'язала ідеї расизму суспільним наукам: " Дарвінівська теорія виживання найбільш придатних була тепло прийнята вченими -громадськими діячами, і вони повірили, що людство до-моглося різних рівнів розвитку по порівнянні з рівнем, досягнутим цивілізацією білої раси. До другої половини 19 століття расизм був прийнятий як факт значною більшістю західних учених". При розробці своєї теорії Дарвін черпав ідейне "натхнення" у дуже популярній у колах інтелігенції того часу книзі британського економіста Т.Мальтуса "Есе про принципи популяції". Мальтус привів свої математичні розрахунки, суть яких зводилася до того, що чисельність людей на землі занадто велика і варто припиняти їхнє розмноження. На думку економіста, масові нещастя, такі як війни, голод і епідемічні хвороби є необхідними механізмами скорочення чисельності населення, тому що визначена кількість людей повинна вмирати, щоб дати можливість жити краще іншим. Існування людства можливо лише завдяки стану цієї "перманентної війни". От як описується точка зору Мальтуса про чисельність народонаселення стосовно до європейського способу життя в статті "Секретні наукові дослідження нацистів": На самому початку в першій половині ХIХ сторіччя представники правлячих класів із усієї Європи зібралися разом, щоб обговорити новоявлену "проблему народонаселення" і розробити методи виконання рекомендацій Мальтуса по збільшенню рівня смертності серед бідняків: "Замість того щоб прищеплювати бідноті чистоту і санітарію, нам варто заохочувати протилежні звички. Вулиці в наших містах ми повинні будувати вузькіше, ущільнювати чисельність людей у будинках і сприяти поверненню епідемії чуми. За містом нам слід будувати села поблизу водойм зі стоячою водою й особливо заохочувати будівництво сіл у болотистій і непридатній для здорового життя місцевості" і т.д.3 У результаті цієї жорстокої політики слабкі, і ті, котрі відстають у боротьбі за виживання, були б знищені, і швидкий ріст населення став би збалансований. Ця, так названа політика "утиску бідних", фактично втілювалася в життя в Англії в XIX столітті. Для бідних прошарків населення був заведений такий індустріальний порядок, при якому 8-9 літні діти були змушені працювати по 6 годин на день у вугільних шахтах, і тисячами вмирали, не витримуючи дивовижних умов існування. Під впливом цих ідей Дарвін сформулював концепцію перманентного конфлікту як глобального природного явища. Це дозволило йому заявити, що в боротьбі за виживання завжди перемагає найсильніший і найбільш пристосований і тільки він має право на існування, адже цей закон виправданий самою природою. В ХІХ столітті ідеї дарвінізму сформували теоретичну базу для "виправдання" політики расизму, а в ХХ столітті теорія еволюції забезпечило передумови для виникнення ідеології нацизму У програмних статтях А.Гітлера і А.Розенберга знаходять концепції Дарвіна("природний відбір"", "природна селекція" і "боротьба за виживання між расами", про які десятки разів згадується в книзі "Походження видів шляхом природного відбору"). В книзі "Mein Kampf" Гітлер пише: "Історія людства досягла б найвищої точки в новій тисячолітній імперії безпрецедентної пишноти, заснованої на новій расовій ієрархії, запропонованій самою природою". У 1933 році на з'їзді Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини в Нюрнберзі Гітлер відкрито проголосив: "Вища арійська раса повинна підкорити собі всі нижчі раси...це закон, обумовлений самою природою, є єдиним логічним законом життя на землі". Історик Р. Хікман так описує вплив дарвінізму на формування ідеології фашизму: "ітлер чітко сформулював визнання еволюційної теорії, де особливо підкреслюється теза про природну селекцію, необхідність винищування слабких рас для виживання найбільш пристосованих, щоб шляхом відбору вивести краще суспільство. А. Гітлер, що всотував у себе ідеї Дарвіна й активно пропагував їх, привів людство до трагедії, масштаби якої були дивовижні. Історія людства ще не знала настільки кривавих масових жертв. Багато політичних і етнічних груп, особливо євреї, піддалися гітлерівської "селекції" і тисячами винищувалися, піддавалися найжорстокішим катуванням у нацистських концентраційних таборах. Друга світова війна,.... (продовження далі)