Posted by ФЛм on May 19, 2002 at 22:20:08:
In Reply to: Re:Львівська м-рада и україно-польські від.. posted by FLm on May 19, 2002 at 21:45:06:
Схвилювали мене обвинувачення щодо львів"ян, тож переглянув я свій архів, і знайшов цей трирічний допис. Здається, його буде до речі почитати тим, хто легкий на засуд.
СВІЙ ДО СВОГО ПО СВОЄ
Лідія Купчик
13 травня 1999 року
З газети «Замок»
Свій до свого по своє.... Тепер ми часто чуємо, як повторюють це давнє галицьке правило. Але що ми під цим розуміємо і чи взагалі замислюємося над змістом цього гасла?
Хочу розповість про один епізод, який живе у родинних переказах моєї сім»ї і добре ілюструє, що вкладалося у це правило в довоєнний час. І не лише українцями.
Моя мама з дитинства мріяла про працю вчительки, закінчила вчительську семінарію, але в умовах польської держави ніяк не могла отримати посаду вчительки. Зокрема тому, що була українка, а до того ж дочка відомого священика Володимира Лиска, який активно протидіяв ополяченню українського народу.
І от, щоб здобути якісь засоби до існування, мама вирішила зайнятися комерцією (чи не подібна ситуація до сучасної?).
Разом зі своєю товаришкою взяли кредити, купили у Львові на вулиці Потоцького невелику галантерейну крамницю. Попередній власник наголосив, що в тому районі міста проживають винятково поляки. І дівчата зробили висновок. Почавши торгівлю, розмовляли лише польською. З»явилися перші покупці, переважно пані-польки. Скоро молоді й приємні дівчата здобули загальну прихильність та популярність. До них почали зачащати навіть покупці з центру міста. Торгівля процвітала, дівчата розрахувалися з боргами і мали прибутки. Так тривало до одного випадку.
Одного пополудня до крамниці, де на той час було лише двоє покупательок, вбігло кілька хлопців. То були українці-гімназисти, члени підпільного «Пласту», до якого належали й власниці крамниці. Вони були надзвичайно збуджені, бо поверталися з гори Маківки, де мали чергову сутичку з поляками. Не звертаючи уваги на присутність двох пань та застережливі знаки дівчат, вони захоплено почали розповідати своїм старшим товаришкам яку акцію проводили і як билися з поляками.
Пані-польки мовчки покинули крамницю, але ще довго стояли осторонь на вулиці, про щось радячись та розмовляючи з деякими знайомими перехожими.
В настуні дні ті пані та їхні знайомі стояли неподалік, перепиняли тих, хто йшов до крамниці, і щось їм шепотіли. Ніхто з тих, з ким вони розмовляли, не зайшов до крамниці. Покупців ставало все менше. Не було навіть виторгу, щоб розплатитися з гуртівнями. Кілька тижнів дівчата намагалися якось врятувати становище, та все було намарно. Покупці-поляки бойкотували їхню крамницю, незважаючи на те, що іншої такої у цьому районі міста не було. Отже, за галантерейним товарами їздили до центру, а до «русинок» таки не йшли!
Моя мама й товаришка мусили продати крамницю. Як вийшло, було це й добре, бо надійшов 1939 рік - війна та совєцька влада: це все одно припинило б їхній бізнес.
Але назавжди запам»яталося мамі, як поляки вміли пильнувати правила «свій до свого по своє». Робили вони це і в своїй державі, яка гарантувала їх інтереси. А може і державу вони мали, бо вміли пильнувати своїх інтересів?
А як чинимо ми? Як женемося за чужим виробником, за чужим продавцем, за чужим ярмом? То ж чому потім і нарікаємо?