Найгірше у Московській імперії ...

Subject:

Comments:
: 1) Мовні права та обов’язки : Олександр ПОНОМАРІВ, доктор філологічних наук, професор : Волею історичної долі український народ упродовж багатьох століть перебував під владою різних колонізаторів. Таке становище аж ніяк не сприяло розвиткові української духовності, культури, шануванню історичної пам’яті. Частини України, що входили до Австро- Угорщини чи Польщі, мали хоч якісь умови для збереження національного потенціалу: там були й українські кафедри, й українські гімназії, й українські театральні трупи. Найгірше було українцям у Московській імперії царських та радянських часів, де їх нищили сибірами, голодоморами, забороняли мову, закривали школи, друкарні, творили «нову історичну спільність — радянський народ» з єдиною (російською) мовою. : Наслідком такої політики стало відлучення багатьох українців від усього українського, насамперед від мови. Аналогічні проблеми доводилося розв’язувати всім народам, що звільнялися з-під колоніального ярма або створювали власні держави після десятиліть і століть бездержавності. Одні народи давно відродили свої мови (італійці в Італії, греки в Греції, чехи в Чехії, поляки в Польщі, євреї в Ізраїлі); другі відроджують досі (ірландці в Ірландії), треті майже втратили мови предків і користуються мовами колишніх колонізаторів (народи Латинської Америки). : У незалежній Україні українська мова ще не повернула собі всіх функцій, які в неї було відібрано на користь російської. Причин тут багато, але основні дві: нерішучість української влади і надмірна активність протиукраїнських сил в Україні та в Росії. До чого тільки не вдаються противники відродження української мови! Одні доводять, нібито російська мова на теренах України з’явилася раніше за українську (п. Желєзний), інші твердять, що всі народи в Україні корінні (хоч насправді корінними є тільки українці та кримські татари, бо лише вони не мають іншої Батьківщини, тож пан Свистунов не має жодної рації). : Нещодавно зі статтею «Дві культури України» («День», № 48, 18 березня) виступив п. Сергій Удовик. Автор начебто трішки вболіває й за українську мову та культуру, цілком слушно радить якнайшвидше випустити українізовані версії комп’ютерних програм для шкіл та інститутів, видати на компакт- дисках тезаурус української мови та серію енциклопедій, вести на телебаченні рейтингові українськомовні передачі, розраховані передусім на молодь, забезпечити функціонування в Інтернеті української довідкової та пускової системи й под. Важко не погодитися й з таким твердженням автора: «Саме наукові роботи світового рівня в українських журналах українською мовою могли б привернути до них увагу не лише наших співгромадян, але й учених усього світу, їх би перекладали, цитували, вивчали б українську мову за кордоном, щоб оперативно прочитати потрібну статтю». : Але спрямування публіцистичного виступу п. Удовика все- таки протиукраїнське, починаючи з назви. Ще в 20-х роках ХХ століття комуністичні теоретики національного питання проголосили в Україні ідею боротьби двох культур — «сільської, національно обмеженої, відсталої» української та «міської, інтернаціональної, передової» російської. Оскільки Україна належала до різних імперій, то її міста заселяли російською, польською, мадярською та іншою людністю, внаслідок чого українська мова в містах досить довго перебувала в невигідному становищі, часто була гнаною. А коли почала бурхливо відроджуватися під час нетривалої українізації, провідників національного відродження було брутально винищено в 30-х роках. У Радянському Союзі Україною керували здебільшого або завезені росіяни, або зросійщені українці та євреї. Українську мову було витіснено з науки, вищої та загальноосвітньої школи, з офіційно-ділового спілкування. : Тож існування двох культур в Україні неприродне, воно є наслідком її кількасотлітнього колоніального становища. Проте п. Удовик уважає таке явище за цілком нормальне, вдаючись до, м’яко кажучи, антинаукового твердження, за яким лише в ХIХ столітті «виникли умови для розмежування української та російської культур, розмежування мов, які були до того часу радше діалектами». Коли вже автор береться до питань походження української мови, то мав би ознайомитися (бодай побіжно!) з працями А.Кримського, Л.Булаховського, Г.Півторака та багатьох інших мовознавців. Тоді не робив би таких «відкриттів». : Має рацію п. Удовик і тоді, коли каже, що народ, «який проживав на території сучасної України, брав найактивнішу участь у формуванні обох культур — і російської, і української». Але ж то була гра в одні ворота. Україна впродовж багатьох століть виступала в ролі донора для духовного зростання Росії. Наведений автором список прізвищ українців, які зробили величезний внесок у російську культуру, можна вести далі: Богданович, Гнєдич (автор класичного перекладу «Іліади» російською мовою), Наріжний, Капніст, Боровиковський, Рєпін, Бортнянський, Березовський, Стравинський, Миклухо-Маклай, Ушинський, Козловський, Глієр, Ріхтер, Нежданова, Тарасова, Олійниченко, Руденко... Але це збагачення російської культури було водночас збідненням, виснаженням української культури. Якби Україна не стала колонією, якби Київ залишався «такою блискучою європейською столицею, як за Ярослава Мудрого, то чи пішли б Василенки і Ярошенки, Левицькі й Горенки*, Боровиковські й Артемовські, Достоєвські й Щепкіни, Рєпіни й Капиці в Москву та Петербург? Чи ж ходять молоді генії з Парижа в Берлін або навпаки? З якої речі? Ні, звичайно ж, задовольняються добром і можливостями для творчості в рідній столиці», — пише російський історик Емілія Ільїна. : Щоб довести свою рацію, п. Удовик сам вигадує перешкоди: мовляв, російську мову забороняють в Україні, на її використання потрібен дозвіл. Жодного дозволу для спілкування російською мовою не треба. Вона досі посідає ті галузі, з яких свого часу витіснила українську. Через необізнаність з українською школою художнього перекладу, репрезентованою такими іменами, як М.Рильський, М.Зеров, Г.Кочур, Л.Старицька- Черняхівська, Борис Тен, І.Стешенко, М.Лукаш, Є.Попович та ін., п. Удовик самовпевнено твердить, що російською мовою створено «блискучі переклади практично всього корпусу світової літератури», а українською є нібито лише «нечисленні і часто вельми посередні перекази світової класики». У цьому твердженні стільки ж правди, скільки й ерудиції. Щодо якості перекладів, то раджу п. Удовикові взяти «Декамерон» Боккаччо, «Фауста» Ґете й «Дон Кіхота» Сервантеса, що їх відтворив українською мовою Микола Лукаш, і порівняти їх з російськими версіями. Тоді й буде видно, чиї переклади кращі. : Звинувачення п. Удовика на адресу українських письменників, які немовби писали тільки халтуру та славили партію, не дуже тактовні, бо партію славили всі працівники пера, росіяни — також. А хто не славив, той опинявся на Соловках, у Мордовії, на Колимі та в інших віддалених місцях. Жаль, що український інтелігент з усієї творчості Павла Тичини знає тільки «Трактор в полі дир-дир-дир». Не винні ж українські письменники, що для шкільних програм добирали не найкращі речі, що, скажімо, один з найвидатніших творів Ольги Кобилянської «Апостол черні» був заборонений, а в школі вивчали тільки «Землю». : На думку п. Удовика, Київ — місто і російське, й українське, «він дуже масштабний для однієї мови і однієї культури». Це вже надміру суб’єктивна думка. А далі ще суб’єктивніша: «А що робити з Одесою? Примусити її говорити українською? І тоді ми втратимо цю перлину». Київ, Одеса, Херсон, Миколаїв тощо, шановний пане, — міста українські, але зросійщені внаслідок імперської національної політики. Свого часу Прага й Рига були понімечені. Можна припустити, що й там траплялися якісь мешканці, котрі вигукували: «А що робити з Прагою? Примусити її розмовляти чеською?» І все ж таки в Празі тепер панує чеська мова, чеська культура. І одне з найкрасивіших міст світу не є занадто масштабним для них. : Гоголь і Булгаков, як кажуть в Одесі, — дві великі різниці. Микола Гоголь — український письменник, який писав російською мовою. Так само, наприклад, пражанин Франц Кафка — єврейський письменник, що писав німецькою мовою. Гоголь був патріотом України, знав її історію й пишався своєю Батьківщиною. А Михайло Булгаков, бувши видатним російським письменником, не визнавав права України на незалежність, не спромігся сказати нічого путнього про народ, серед якого народився й виріс. Проте ніхто не примушує пана Удовика відмовлятися ні від першого, ні від другого. Навіщо вигадувати якісь «заборони», «відмови», «витіснення», а відтак боротися проти них? : С.Удовик усіляко підкреслює зневагу до українства: слова «мова», «українські письменники», «українські літератори» бере в лапки. А чого варте таке твердження: «Передова наука не може працювати українською», бо їй, мовляв, бракує словникового запасу. Між іншим, іще 1974 року було видано українською мовою «Енциклопедію кібернетики» — одну з перших у світі. Зробити українську мову консолідаційним чинником, який об’єднав би все українське суспільство в незалежній Українській державі, не особисте бажання пана Жулинського, як силкується переконати читачів «Дня» С.Удовик. Це споконвічне прагнення всього українського народу. Українська держава для того й створена, щоб відродити українську мову на її споконвічній землі. Це зовсім не означає, що представники інших народів будуть позбавлені права на розвиток своїх мов і культур. Але крім прав, усі, хто живе на українській землі, мають обов’язок — знати й поважати мову своєї держави. : Україна ладна дружити на рівноправних засадах з усіма народами світу, вивчати їхні мови й культури, зокрема й російську. Але Україна ніколи не стане одним з тих «ручаїв», що «в російське злинуть море». Тож намагання теоретиків «двокультурності» приречені на провал. Про це ще 1914 року добре сказав видатний син українського народу Володимир Вернадський: «Сутність українського питання полягає в тому, що українська народність виробилася в чітко окреслену етнографічну індивідуальність з національною свідомістю, завдяки якій намагання близьких і далеких родичів перетворити її на звичайний етнографічний матеріал для посилення панівної народності лишались і лишаються безуспішними». : * Ганна Горенко — справжнє ім’я та прізвище Анни Ахматової : : 2) Зустрічі з мадам Почегуєвою, або Чотири культури України : Володимир ВОЙТЕНКО, доктор медицини, професор : Falsa in uno, falsa in omnibus (латин.) — помилка в одному — помилка у всьому : Три дні мого побуту у Львові промайнули, як сон. Стільки цікавих зустрічей, стільки цікавих розмов! Ідеш вулицею — і скрізь бачиш українські написи... «Діло» виходило в 1500 примірниках і являло собою один аркушик на 4 сторінки. Тепер же була велика газета європейського зразка, мала вже значний тираж, мала прекрасно влаштовану власну друкарню. Коли я побачив львівських знайомих, довідався про сподіванки і плани, то поступ, який зробило українське життя, уявився мені зовсім ясно: українці вже ставали тут, у Галичині, державною нацією, вони вже на дорозі до того, щоб почувати себе господарями на рідній землі. Останні числа українських видань, що я купив у Львові, — тут було і «Діло», і прекрасно видавана «Ілюстрована Україна», і «Свобода», і ще якісь, — нагадували мені, якого розвитку досягло в Галичині наше культурно-національне життя. «Колись будемо мати таке і в Києві!» — думав я. : Газета «День» не вперше звертається до культурно-національних проблем нашої країни. Але упродовж останніх тижнів полеміка на її шпальтах набула нової гостроти. Особливо корисною, як на мене, є стаття п. С. Удовика «Дві культури України». Я посилатимусь саме на неї (хоча її автор, безумовно, має багато прибічників). : Прошу читачів пробачити невеличку містифікацію. Перший абзац я не взяв у лапки, хоча це є цитата із книги спогадів політика і дипломата Дмитра Дорошенка про гостини у Львові влітку 1914 (!) року. На жаль, маємо в Україні не дві, а чотири культури: українську, російську, колонізаторську (русифікаторську) і колоніальну (хохляцьку). : ПЕРША ЗУСТРІЧ : Я і товаришка Почегуєва працювали в одній поліклініці. Медсестри і санітарки між собою називали її Мадам; була дуже гонорова. Під кінець прийому, якщо пацієнтів уже не було, Мадам інколи заходила до мене; мала вишукану московську говірку. Я дізнався, що Почегуєва — це її дівоче прізвище, але ж її чоловік — уявіть собі! — також був Почегуєв. «На-аверное, па-ата-му мы и па-женились». Діялося це далеко від України, жодного українського слова навкруги не було чути. Я радо розмовляв по- українськи з дітьми та їхніми мамами, яких у ті краї з Галичини завезли у загратованих вагонах. Одного разу Мадам зазирнула в мій кабінет, коли я дописував рецепт, а дівчинка років із сім хотіла скоріше втекти від білого халату: «Мамо, ходімо! Ну, мамо...» Коли вони пішли, Мадам сказала з мішаною інтонацією зверхності і співчуття: «Странный у хахлов язык! Мамо, мамо... просто смешно» Ці слова мене не так образили, як здивували, але я вирішив помститися. Запитую: «А вы знаете, что такое «почегуй»?» — «А что это такое?» — «А это русское название геморроя». Більше Мадам не приходила. : ФЕНОМЕН СУІНДИКОВА : На виїзді у віддалений хутір лікар-казах Суіндиков і я водночас вели прийом у тісній кімнаті фельдшерського пункту. Я вже вивчив десяток казахських фраз (відкрий рота, покажи язика, де болить, дихай, не дихай тощо). Коли слів бракувало, колега охоче мені підказував. Однак сам Суіндиков із земляками розмовляв виключно російською мовою (чи принаймі тією каліченою мовою, яка йому заміняла російську). Особливо старався пан хірург, коли йому здавалося, що я до нього дослухаюся. Боявся зганьбити себе мовою свого народу. : ДРУГА ЗУСТРІЧ : Про Анну Ахматову совки знали мало або нічого. Коли на початку шістдесятих почало розвиднятися, ми відсвяткували зустріч із талантом найвищого, геніального гатунку. Багато років Горенко-Ахматова жила в Києві. Проте не любила української мови. Я був ошелешений, коли у спогадах про Ахматову прочитав, що «недолужність» нашої мови вона ілюструвала словами «мамо, ходімо»... Боже єдиний: Почегуєва — і Ахматова! : Найсумніше те, що це не випадковість. Так історично склалося, пише С. Удовик, що на території нашої країни російська культура розвивалася більш динамічно. А що? Не заперечиш — усе було «історично»: і валуєвський указ про заборону української мови, і сталінський указ про кінець «українізації українців», і голодомор, і винищення інтелігенції. Історично склалося й те, що в кіоску, де я купую «День», українську газету хочуть читати лише чотири покупці, а всі інші читають її на «общепонятном». Цікаво, пише С. Удовик, Київ — це українське місто чи російське? Зверніть увагу — не україномовне чи російськомовне, а саме українське чи російське. Маю зустрічне запитання: Севастополь — це українське місто чи російське? Якщо ми обговорюємо такі проблеми, то московські генштабісти можуть спати спокійно. : Передбачую обурення С. Удовика. «До чого тут генштабісти? — скаже він. — Пишу про інше, про внесок киян у російську культуру. Пишу про М. Булгакова, В. Некрасова, К. Малевича, М. Бердяєва, Л. Шестова». Я додам — ще і про А. Ахматову, К. Паустовського, І. Еренбурга. Однак справа не в цьому. Головне, чого не хочуть бачити русофіли з української столиці, полягає в тому, що в сьогоднішній Україні мовна проблема є не культурною, а політичною. Так історично склалося, що російською звертаються до нас не лише культуртрегери, а й комуністи — ті, що хочуть назад у совєтську кошару. Російською розмовляють «братки», російською матюкаються бомжі, блатною російською «фенею» послуговується тюрма. Україномовний бандит не кращий від російськомовного, але де ви бачили україномовних бандитів? Щоб застерегтися від пересмикувань, наголошую, що йдеться не про етнічних українців і росіян, а про мови українську і російську. : ФЕНОМЕН ТАРАПУНЬКИ І ШТЕПСЕЛЯ : Закони парного конферансу вимагають, щоб один із партнерів мав резонера, інший — коміка. Розумний, спокійніший, іронічний резонер Штепсель розмовляв по-російськи. Хитрий (але простий, як валянок), схильний до сентиментів, смішний (а часом дурнуватий) комік Тарапунька послуговувався суржиком. Їхній внесок у русифікацію повоєнної України був видатним. Не варто переносити сценічні амплуа на особистості Ю. Березіна та Ю. Тимошенка; вони робили те, чого від них чекали (заробляючи оплески, звання і гроші). Проте видатний феномен наших днів — якщо йдеться про мовні проблеми — поєднання в одній особі диктатичного Штепселя і дурномудрого Тарапуньки. Цитую С.Удовика: «Я не маю наміру відмовлятися від свого земляка М. Булгакова». Звучить... Однак хто і що змушує нашого аналітика від когось відмовлятися? Це ж дуже просто: підходиш до книжкової шафи, береш книжку і читаєш. Особисто я вважаю єрусалимські сторінки «Майстра і Маргарити» найкращою прозою, яку будь- коли читав, але ніхто не може (і ніхто не намагається) змусити мене сприймати їх інакше. Цитую далі: «Я не маю наміру відмовлятися від М. Гоголя, хоча його вже вивчають у курсі зарубіжної літератури». Про «відмовлятися» ішлося вище, тепер поговоримо про «вивчають». Маємо вирішити, до якої літератури належить письменник М. Гоголь. Якщо виходити з родоводу, то місце йому в курсі української літератури. У такому контексті маємо зарахувати до неї також Ф. Достоєвського (його дід був священиком на Волині), або славетний «Мийдодір» (бо Корній Чуковський насправді є М.В. Корнійчук). Подумаймо також про Гната Потапенка (плутався у Чехова під ногами), Івана Стаднюка (любив Сталіна) і бозна-скільки інших постукраїнців. Але ж не походження, а мова визначає місце письменника. Празький єврей Ф. Кафка писав по-німецьки (і тому він німецький письменник). Київський єврей Шолом Нохумович Рабинович (Шолом Алейхем) писав на ідиш (і тому він єврейський письменник). Прошу читачів вибачити мені ці банальності, але комусь вони потрібні для тарапуньківських спекуляцій. Цитую С. Удовика: «Я не хочу цих та інших грандів — наших земляків — вважати зарубіжними письменниками на догоду вченій кількості халтури, якою нам забивали голови». Якою ж халтурою нас забивали — Т. Шевченком чи Лесею Українкою? Виявляється, мова не про них, а про вірш «Партія веде» деморалізованого П. Тичини. Ситуація, безумовно, трагедійна: з одного, значить, боку маємо «Мертвые души», а із другого «Партія веде»... Круто! Дозволю й собі «закосить под дурочку» і позначити нову альтернативу. З одного, значить, боку «Спасибо вам, родной товарищ Сталин, за то, что вы такой, какой вы есть», а із другого — «Лісова пісня». Так, пане Сергію? Чи як? : ТРЕТЯ ЗУСТРІЧ : Мадам Почегуєва навідалася до мене ще раз і з порога повідомила, що «передова наука не може працювати українською (мовою)». Не знаю, в якій галузі «передової науки» мій опонент обпікся на українській мові. Моя наукова біографія склалася так, що кандидатський ступінь маю з педіатрії, доцентський диплом із біохімії, а професорський із генетики; останніми роками в міру своїх сил працюю в демографії та математичному моделюванні. За роки незалежності видав українською 10 монографій і брошур. Чи були мовні проблеми? Так, були, але їх спричиняли не вади української мови, а моя недостатня обізнаність із її можливостями. : Чи треба удосконалювати наукову термінологію, видавати словники тощо? Так, і я гаряче підтримую всі пропозиції С. Удовика щодо цього. Десять років тому я уклав і на спонсорські сльози видав «Англо-російсько-український математичний словник для біологів і медиків». Однак не можна ставати в позицію стороннього спостерігача: нехай хтось нам «зробить» мову, а тоді ми нею скористаємося. Удосконалюватися може лише той інструмент, яким працюють. : Становище української мови в Україні не таке скрутне, як багатьом здається, — воно набагато скрутніше. Не можемо сподіватися, що мовна політика владних інституцій буде ефективнішою, аніж соціальна та економічна політика. Не можемо чекати потужних мовно-культурних імпульсів од напівголодного та збайдужілого народу. Тим нагальнішою є потреба мати чіткі орієнтири хоча б у середовищі інтелігенції, мати теоретичну програму і практичні рекомендації на той час, коли вони зможуть реалізуватися. Свідоме, стійке та послідовне хохляцтво, яке для українців започаткував Феофан Прокопович, мусить бути подолане... : А шанувальників російської мови хочу привітати з тим, що у Києві недавно вийшла друком збірка віршів Катерини Квітницької «Козырная карта». Це поезія найвищої золотої проби, це поезія того рівня, якого сягнула А. Ахматова. Одначе пані Катерина шанує і любить українську мову — про це я знаю не від чужих людей. : 3) Було «злиття». Тепер «сплав»? : Дмитро КАРП’ЯК : «Впорядкуй думки, впорядкуй!..» Євген ПЛУЖНИК : : Статтею Сергія Удовика «Дві культури України» газета, напевно, не закінчила дискусію з приводу «співіснування в Україні двох культур і двох мов». Бо й практичне здійснення — а воно буде! — недавньої ухвали Конституційного суду про застосування української мови на всій території держави стане темою ще не однієї публікації. Виконувати ухвалу треба буде всім і не у чиїйсь «окремій» інтерпретації. : Багато ще з висловленого С.Удовиком викликає заперечення чи, принаймні, потребує уточнень. Перепрошую за відвертість, але маю враження, що писав автор поспіхом і дещо нервово, а це зазвичай схиляє до стилю «заклинання змій», проголошення «істин», які такими не є. : Так званого «почуття неповноцінності», з якого почав С.Удовик, в українців, тим більше освічених українців (не «хохлів», не «малоросів»), набагато менше, ніж, можливо, комусь здається. Зрештою, це почуття не оминає й росіян, особливо при знайомстві з благополучним і «розкішним» західним світом. : Міфом є, наприклад, те, що «аж до XV століття існувала якась «Візантійська співдружність націй». А про війни болгарського царя Симеона з Візантією, відторгнення від неї великих територій та інші конфлікти слов’янських держав з нею автор не чув? : Низка запропонованих нашій увазі розважань знайома: від «почуття неповноцінності», участі вихідців з України в розвитку освіти та культури в Росії та зворотних впливів (а було, було!), відтак «політичної нації» (нормальною політико-філософською мовою «політична нація» мало б означати: нація, тобто «народ», політично самостійна) — і до... : Власне, «сіллю» статті, її «motto», є — переповім із цитуванням: «Духовний простір України» може розвиватися тільки зі «сплаву цих двох культур і двох мов — української і російської» (тобто не в іншому поєднанні), і що «на існуючому корпусі української літератури, навіть якщо додати сюди нечисленні й часто вельми посередні перекази (чому не переклади?) світової класики, сьогодні неможливо сформувати повноцінного громадянина». Отож «у сплаві» з російською можна... : Боже збав, я не проти ознайомлення з російською літературою, її типажами, морально- етичними настановами й таки трохи знаю російську класику (щоправда, у прозі ставлю І.Тургенєва, І.Буніна, Л.Андреєва перед Л.Толстим, Ф.Достоєвським, а в поезії М.Лермонтова та С.Єсеніна перед О.Пушкіним, М.Некрасовим, але це справа смаку). Я не проти російської літератури та культури, але навіщо так глорифікувати її? Є ж у зарубіжній літературі й багато не менш вартісного. : Та це — побічна гілка моїх зауважень, бо є щось суттєвіше. Розуміє добродій С.Удовик чи ні, але результатом «сплаву» в Україні тільки цих двох названих ним мов і культур було би збіднення мови і культури власне української. Бо й у самій Росії нинішня російська література і культура не настільки «передова», «авангардова» і самодостатня... А низькопробний російський (чи російськомовний) «маскульт», включно з ритмами у два такти «чуп-туп» й пісеньками в стилі дівочого «Ты скажи, чьо ты хошь, чьо те надо — я те дам», — ця, з дозволу сказати, «культура» й «мова», що заполонили українські простори від степів Донецьких до гір Карпатських, становить небезпеку для нашої культури й духовності. (До речі, в сусідню з нами Польщу її не пускають.) Пропагований С.Удовиком чи ще кимось «сплав цих двох» можна розглядати і як намагання відгородити Україну від західного світу, ускладнити її самостійний, цивілізований вибір, зорієнтований на цінності євроатлантичної цивілізації, про необхідність якого ще на початку нашої незалежності говорили, зокрема, відомі шведські історики Крістіан Гернер і Клас-Єран Карлсон. (Див. «Всесвіт» №5-6, 1995 р.) : Безпардонна дифамація (знеславлення) «існуючого корпусу української літератури» є недопустимою для інтелігентної людини, якій належить знати трохи більше про предмет своїх оцінок. Включно з «переказами» світової класики українською. : Подив і розчарування викликає те, що автор, який в іншому місці статті з надуманого приводу шпетить когось там за «ортодоксальні комуністичні та совкові принципи», сам сповідує ті ж принципи, твердячи, буцім-то «сформувати повноцінного громадянина» можна й треба на «корпусі літератури» (а українська до цього не надається). Себто література як елемент соціальної інженерії, а літератори — «інженери людських душ»? : Наступне. Зробити українську мову в українській державі консолідуючим чинником — це бажання багатьох мільйонів наших громадян, а не тільки пана М.Жулинського, віце-прем’єра, на якого так завзято нападає С.Удовик. : Не підлягає дискусії те, що власне українська мова має бути консолідуючим чинником в Україні. Як польська — в Польщі, німецька — в Німеччині. Це ж зрозуміло: кожному громадянину України, який живе тут і тепер, треба вивчати й знати українську. Українець, який не володіє українською, — така ж нісенітниця, як «француз, який не володіє французькою». Він або українець (француз і т.д.), або ні. Можна бути негром, мешкати десь під Парижем, розмовляти французькою й почуватися французом. Етнічний українець Береговий був французом, прем’єр-міністром французького уряду й мав адаптоване прізвище Берегоуа. : Щодо українських словників, енциклопедії на оптичних носіях, то багато європейських мов і в багатших, ніж наша^, країнах успішно функціонує, не маючи поки що таких словників та енциклопедій. І хто в нас візьметься за їх створення, на які кошти? Якщо на державні (порада С.Удовика), то таких прецедентів у світі ще не було. Слід хоча б уявляти, з якими затратами була створена фахівцями Microsoft енциклопедія «Encarta». Кошти на подібні проекти не пан Жулинський і не Кабмін мають заробляти. Є в Україні люди, які мають досить потужні фінансові ресурси, але чи вони є українцями, чи почуваються ними? : Отож не треба щось там фантазувати. Бо ось конкретний приклад. Недавно у Львові були протести проти «русифікації» західного регіону, зокрема з допомогою телерадіоефіру. Однією з причин протестів було освоєння під російськомовні програми двох частот, останніх не зайнятих, виділених раніше Львову (місту всуціль україномовному). Освоїли їх, як не важко здогадатися, «прийшлі» з допомогою грошовитих «людей зі Сходу». Про гроші й цих людей львів’яни сказали: «Знаємо, як зароблені». : Мостиська, Львівська обл. : №65 12.04.2000 «День»

Optional Link URL:
Link Title: