BRAMA, Dec 16, 2004, 4:00 pm ET
The Orange Revolution: history making a people; people making history
— By Olesia Horhota
Partial unofficial translation from the original in Ukrainian.
The CEC pronouncement of victory by the administration's chosen presidential candidate, Viktor Yanukovych, became the catalyst of a string of fateful events for the Ukrainian nation after 13 years of "independence, sovereignty, self determination in making decisions on domestic and foreign policy issues." The 22 of November, 2004, - was the day not only when the CEC made this pronouncement, which was finally shown to be unconstitutional, unlawful and unpatriotic, but it was also a decisive day for the long-suffering questions: "Who are we? Whose children are we?"
Ignoring the exit poll data and parallel vote count, the administration did not allow the will of the Ukrainian nation to be realized. In response, the nation's rage flowed into the streets of Kyiv. Massive spontaneous protests materialized in Maidan Nezalezhnosti (Independence Square) and in other cities in Ukraine, with many protesters arriving in the capital from all directions. Maidan became the symbol of justice, freedom and democracy. Every patriotic citizen of Ukraine wished to participate in the massive protest, and many joined the rally at Maidan on Khreshchatyk Boulevard bearing the orange colored symbols of the movement.
[...]
What kind of mission have the people standing at the bonfire of the orange revolution undertaken? These are ordinary people that gave up their "normal earnings" and more or less "normal life" today, in order to be able to face their children and grandchildren tomorrow.
[...]
Faith gets stronger, hope grows, and history writes new pages…
Olesia Horhota is Press Secretary for UVKR (World Ukrainian Coordinating Council).
* * * * *
Помаранчева революція: історія, яка творить людей; люди, які творять історію.
Виголошення ЦВК перемоги в другому турі президентських виборів кандидата від влади Віктора Януковича стало каталізатором цілої низки подій, доленосних для українського народу після 13-ти років "незалежності, суверенності, самостійності у вирішенні внутрішніх та зовнішніх державних проблем". 22 листопада 2004 р. - день не лише проголошення результатів ЦВК, яка врешті-решт виявилась антиконституційною, антиправовою та антидержавною; але також день гострої постановки вистражданого віками питання "Хто ми є? Чиїх батьків ми діти?".
Не зважаючи на дані екзит-полів та паралельного підрахунку голосів, влада не дозволила здійснитись вільному волевиявленню українського народу. Народне обурення вилилось у великий мітинг на Майдані Незалежності, куди з усіх куточків не лише Києва, але й всієї України почали сходитись і з'їжджатись ті, хто протестує. Майдан став символом справедливості, свободи та демократії. Кожен громадянин України як свідомий патріот бажав долучитись до вияву масового протесту й приходив на Хрещатик, Майдан із помаранчевою символікою.
Кожен українець намагався виявити свою громадянську позицію, обираючи одну з політичних сил. Хтось вигукував "Так, Ющенко!", набравшись революційної енергетики, яка постійно панувала в столиці. Хтось скуповував одяг помаранчевого кольору, бо мусив не відставати від моди, гордо прираховуючи себе до тих, про кого говорить весь світ. Хтось стояв в оточенні наметового містечка, постійно перебуваючи на варті революції, яка мусить обов'язково бути мирною та дієвою, тією, яка зможе встановити справедливість у рідній країні.
Хтось вважав себе творцем історії, а хтось її творив.
|
Манич Євген Анатолійович,
робітник ЖЕКу (Київ):
"Я буду тут, у наметовому містечку, до перемоги. Бо хочу, щоб мої діти жили в нормальній країні."
|
Поляков Олександр, студент V курсу хіміко-біологічного ф-ту Педагогічного університету (Мелітополь, Запорізька обл.): "Нам розповідали, за кого потрібно голосувати, але хто перевіряє? Нас виганяли на мітинг - підтримку Януковича, а ми кричали: "Ющенко!". У нашому місті заборонили носити помаранчеву символіку, а ми активно розгорнули діяльність місцевого штабу, підтримуючи помаранчеву революцію. Нам відмовились продавати квитки на потяг до Києва, але ми таки дістали їх, розпустивши чутки, що їдемо автобусом."
У "помаранчевому путчі" активну участь брала молодь: студенти і навіть школярі, які з захватом скандували на Майдані різні популярні на цей час гасла, гордо заглядаючи у вічі старших і знаходячи гарячу підтримку серед мітингуючих. Революція - справа молодих? Чи молодь використовують у своїх інтересах уже немолоді, але досить досвідчені представники влади? Питання, тепер широко розповсюджене серед населення України, набуло особливої гостроти під час радикальних змін у суспільно-політичному житті країни, які сталися після проголошення вироку Верховного Суду 29 листопада.
Проте, чи має право будь-хто, будь-яка політична сила звинувачувати молодь у її бажанні волевиявлення, спробі знайти своє місце серед різнобарвних організацій, ствердитись у період змін і трансформацій, відбутись як справжні патріоти своєї батьківщини, знайти відповідь на питання "хто ми є?"? Маємо віддати шану тій молоді, яка, не зважаючи ні на які погрози, все ж таки зробила свій вибір. І студенти вийшли на головну вулицю Києва, беручи участь у мітингу за власне вільне майбутнє.
У спробі вплинути на розвиток історичної ситуації в Україні до столиці з'їхалось більше, ніж 500 тисяч людей. Деякі приїжджали організованими групами, вже маючи завдання від Комітету національного порятунку. Як правило, це були люди, які приїжджали зі Львівщини та інших Західних областей нашої держави. (Звідси, серед населення Південно-Східних регіонів настійно поширювались чутки про "засилля галичан".) Деякі приїжджали заради того, щоб вийти на Майдан і вдихнути повітря революції. Деякі приїжджали, щоб сфотографуватись на фоні знаменної події, яка сколихнула весь світ.
Бажання сфотографуватись виникало у голів та заступників голів виборчих комісій у виборчому окрузі №95 (Васильківський р-н, Київська обл.), в день виборів Президента України, 21 листопада. Адміністрація кожного містечка, селища, села р-ну була впевнена у перемозі провладного кандидата, тому не приховувала свого задоволення. Усе відбувалось майже тихо та спокійно, правопорушення здійснювались мирно та з посмішкою на вустах. При цьому члени виборчих комісій ніяково знизували плечима, демонструючи якомога більшу толерантність, відвертість та щирість.
Із підслуханої розмови Даниленка Миколи Миколайовича, голови виборчої комісії дільниці №32 округу №95 та Клюкіна Миколи Никоновича, депутата облради, директора Саливонівського цукрового заводу, який був на дільниці у якості спостерігача від Януковича: "Нічого не можемо зробити. Ви ж бачите, люди голосують за Ющенка. Уся молодь за Ющенка."
Після того знаменного дня у смт. Гребінки сталася своя, місцева, революція, в наслідок якої відбувся розкол у районній та обласній адміністрації. До честі згадуваного вже депутата облради, він не підтримав сепаратистські настрої, які запанували в верхівках влади, відмовившись брати участь у засіданнях.
У цей перехідний час в Україні багато відбувається розколів, багато хто намагається "тримати ніс за вітром", не втратити відчуття моменту, коли потрібно зробити "правильний вибір". Проте таких людей творить історія, так само, як вона творить імперії, що з часом розпадаються. Тому не варто, підпавши під спільну "ейфорію революції", в гарячці роздавати ордени та медалі за проявлений героїзм. Історія розставить все по своїх місцях і визначить нагороду кожному.
Маленька перемога, нехай у вигляді торжества справедливості лише на одній, уже згадуваній виборчій дільниці №32, надихає на більші звершення. Хоча прикладені до неї зусилля виглядають мізерними на фоні повномасштабної історичної ситуації в Україні, яка склалась після 21 листопада, та хочеться вірити, що й ми (представники преси, які були присутніми на цій виборчій дільниці) внесли якусь частинку у розбудову демократичної держави.
Варто згадати обличчя спостерігача від провладного кандидата під час підрахунку голосів на згадуваній виборчій дільниці №32, коли вже очевидною стала перемога опозиційного кандидата в президенти. "Ми неправильно порахували! У вас є фото- та відеокамери, а я маю лише очі та вуха! Що ви тут посміхаєтесь?! Йдіть виражати свою радість в іншому місці!" - репліки людини, яка взяла на себе місію творця історії. І вже здається, що таки маємо силу впливу на історичний хід розвитку рідної держави.
Яку місію взяли на себе люди, що стоять на варті помаранчевої революції? Звичайні люди, які відмовились від "нормального заробітку" та "більш-менш нормального життя" сьогодні, щоб мати змогу взавтра відкрито дивитись в очі своїм дітям та внукам. Сидоренко Василь Володимирович, в минулому (до революції) редактор газети "Бухенвальдський набат", військовий пенсіонер, Манич Євген Анатолійович, ліфтер-ремонтник ЖЕКу, стояли в охороні наметового містечка. Байдуже, хто і як, з якою метою формує "революційний хід помаранчевих", організовує "народні дружини" та інші повстанські групи. Вони - "нічна варта", яка не лише охороняє український народ від зазіхання на встановлення справедливого, конституційного, демократичного устрою в країні; але й надає сенс такій актуальній зараз фразі: "Будемо стояти до остаточної перемоги".
І віра міцнішає, надія зростає, а історія пише нові сторінки...
Горгота Олеся,
прес-секретар УВКР
|
![[BRAMA Client Websites]](http://www.brama.com/banners/miniads13.gif){kind=small}
Foto I
