BRAMA, Oct 3, 2003, 1:00 am ET
Letter
Чому в університеті КМА бояться правди про український визвольний рух
Відкритий лист президентові університету П.Вячеславу Брюховецькому
Шановний п.Вячеславе!
Національний університет Києво-Могилянська академія президентом якого Ви є називають чи не найпередовішим у галузі нових навчальних програм, системі набору студентів, мінімальною платою за навчання. КМА відроджувалася як український освітній заклад який би мав плекати нову національну еліту. Задуми були високі і шляхетні і почасти вони здійснилися. Тиск суспільних процесів не обминув, втім, і цей заклад. Чимало студентів вузу ставлять собі за мету навчатися і залишатися за кордоном і таки залишаються. Чимало випускників КМА в пошуках високої і реальної оплати за свою працю поповнюють ряди працівників іноземних чи змішаних фірм, знову ж таки- в більшості аби знову попасти на роботу за кордон. Не думаю, що то є для Вас секретом.
Існує ряд пояснень такому відпливові мізків з університету, України як і недостатньому- до задуманого- впливу випускників цього навчального закладу на українську дійсність. І ці пояснення загальносоціологічного характеру будуть правильні. Я ж хочу звернути Вашу увагу на одну з таких причин, з якою мені впродовж тривалого часу довелося стикатися особисто і яка є, як я розумію, не останньою в ряду тих пояснень і в КМА і, на жаль, в інших вузах.
Мова йтиме про підбір кадрів для викладання в університеті. Загальновідомо що, набір студентів проводиться тут з максимальною прозорістю і об"єктивністю яку тільки може дати тестування абітурієнтів. Набір же викладачів відбувається так як і у всіх інших вузах України. Це приводить до того, що приміром на кафедрі історії університету ( а я говоритиму майже виключно про неї) поза лекціями частина викладачів говорили і говорять російською мовою. В тому числі й ті, хто читає курси з української історії. І то не були іноземці з Росії. Який виховний вплив це має на студентів-зайве й говорити. Підозріваю, що такий стан справ був характерним на перші роки (і далі, хоч і менше) не лише для цієї кафедри. Мабуть така атмосфера почасти пояснює той факт, що мої спроби прочитати в КМА який завгодно курс з новітніх проблем вітчизняної історії наштовхнулася на рішучу відмову і п. М.Кірсенка, і п.Ю.Мицика. Спочатку мене це дуже дивувало, адже першу розмову з цього приводу я проводив з Вами п.Вячеславе, ще в час відновлення університету , тоді, коли я ще був аспірантом і працював в секретаріаті Народного Руху України (1992). Протягом наступних років університет розвивався і набував своїх нинішніх обрисів. Протягом наступних семи років з аспіранта я став вже кандидатом, доктором наук написав і видав декілька книг, в т.ч. 3 з них -у видавництві КМА залучивши кошти з-зовні університету, змінився президент, мінялися уряди і зірки естради. Не рухалася ніяк тільки справа з курсами, що я пропонував.
Спробував був я взяти участь в конкурсі і запропонувати свої лекції, але конкурс не відбувся. Згодом був оголошений конкурс на читання вже визначених лекцій-1998р. Я подав план курсу на конкурс і став чекати результатів. Десь через пів-року почав запитувати про той результат обходячи по ієрархії відповідних офіційних осіб університету- без жодного наслідку. Тільки звернення до ректора вузу п. С.Іванюка дало мені десь більше ніж через півроку від оголошення конкурсу чітку відповідь. Викликаний в час моєї розмови з п.ректором п.отець Ю.Мицик, тодішній завідувач кафедри історії і політології негайно приніс мені документи з відмовою і пояснив, що просто не міг мене відшукати. Це було більш ніж дивним, враховуючи, що на першій сторінці документів був мій телефон і адрес. Після цього я вже не здивувася, що негативну рецензію на цей план курсу написав викладач, який його вже читав у КМА...
Видавши двотомник з історіїї українського руху (з половини минулого століття) я так і не зміг прочитати курс з даної проблеми у Вашому університеті ні до ні після цієї публікації. Але, згодом, з"ясувалося, що близький за темою курс в КМА таки почали читати. Я достатньо певен своїй праці, тому не маючи змоги порівняти її з тим, що читається в університеті мені на цьому ступені знайомства з вузом довелося порівняти вже себе з особою того, хто близький курс почав читати. Мабуть, саме тому, що цей пан кращий історик і має більші заслуги перед Україною, то він і взявся читати цей досить складний і делікатний курс, подумав я. Та ба! Виявилося: цей пан ніяких монографій за собою не має, є тільки кандидатом наук, , вступав до Комуністичної партії в 1990р, коли я вже рік очолював низові організації Руху і ТУМу (і далеко від Києва), він же є переважно і російськомовний (хоч і читає українську історію). Зауважу: я не маю нічого особисто проти цього чи інших панів: їхні біографії є типовими для цього часу, але дуже вже знаковим є те, що в КМА віддається перевага саме таким панове, незалежно навіть від фахового рівня інших.
Добре, не вийшло з великим курсом, запропоную маленький, для політологів. Та знову п.п.о.Ю.Мицик і С.Кисельов стояли стіною-ні!- та й годі. Між тими переговорами у видавництві КМА виходить книжка з історії української політичної думки ХХст. яка і пропонувалася до читання в цьому курсі.
Водночас я писав і готовив до друку іншу книгу на тему якої теж запропонував курс на кафедрі історії КМА. Знову відмова п.о.Ю.Мицика. Але між тим, отримую стипендію ім. Фулбрайта і маю стажування в США. Там вперше я і прочитав у Колумбійському університеті, у Гарварді лекції про український визвольний рух середини ХХ століття в контексті таких же рухів у Східній Європі. Виходить минулого року і велика моя монографія з цієї проблеми в Україні.
Повернувшись в Україну і вважаючи, що студенти університету КМА є одними з найздібніших з київських студентів, знову пропоную цей курс на ту ж таки кафедру історії якою керує тепер п.Н.Яковенко. Міркую, що в рік 60--чя УПА, в умовах, коли навколо українського визвольного руху тієї пори і його ветеранів точаться гострі громадські і політичні дебати, то заклад який гордиться своєю українкістю, облаштовувався і за кошти і сприяння колишніх учасників руху чи їхніх дітей буде радий до читання такого курсу базованого на архівах 6 країн. Та відповідь: а в нас вже всі курси укладені на 2003-2004рр.
Не йде знизу - спробую згори. Намагався цю історію оповісти Вам, пане президенте Вячеславе Брюховецький, але попасти до Вас на прийом було неможливо. В Україні Ви зараз відсутні, інших університетських посадовців я вже обійшов по колу, то ж це є ще однією додатковою спонукою написати Вам листа, відкритого. Бо ситуація виглядає вже не просто адміністративним непорозумінням, а цілеспрямованою політикою вузу яким Ви керуєте- і ширше- формуванням певного світогляду студентів. Адже свідомо утверджується думка, що українське в історіїї-вторинне, не гідне гордості і поваги, ті ж хто приклався до з"яви незалежної держави і краху комунізму були на маргинесі тоді і мають бути й тепер. До влади треба бути лояльним і тоді й тепер. У всякому випадку слухаючи під час останніх з відвідин закладу знову цих ближніх "іноземців"- викладачів логічно приходиш саме до такої думки.
Позаяк з жодним з цих панове-керівників до того я не був знайомий, тобто особисті мотиви тут (вважаю) відсутні, то маю шукати і інші причини такого ставлення. Виглядає так, що коли КМА відновлювалася, то прийшло багато людей, які заледве знали українську мову і не всі були навіть добрими спеціалістами. Зрозуміло, що в м.Києві не так вже й багато виявилося представників української інтелігенції які б змогли і схотіли б поміняти тоді місце роботи тому той крок на залучення таких осіб був почасти вимушеним.. Але, оскільки, Ви як президент формуєте кадрову політику: призначення деканів, завідувачів кафедр, то мали б поцікавитися, як це так виходить, що для того, щоб потрапити в КМА на роботу/прочитити лекцію бажано бути неукраїнцем/російськомовним, колишнім членом компартії чи вихідцем з номенклатури або бути просто космополітом і не завжди навіть вченим. Принаймні до такого висновку мене спонукає 11 річне знайомство з цим вузом. Але ж: навчаючи- виховуй. Тоді виникає запитання: а кого і для кого тоді університет готує випускників?
А може проблема є водночас і в тому, що суть справи полягає, як недавно зауважував О.Доній з іншого приводу, що ті, хто мені успішно відмовляв, в рішучий час були аж надто відданими слугами попереднього режиму і є тому вірнопідданими і цього? І тоді це є усвідомлена/ чи глибоко прихована і від самого себе помста за свій страх у минулому і перед темами за які можна було поплатитися кар"єрою і життям, і перед тими, хто відважився говорити і робити інакше в критичний для України час?
Ви п.В.Брюховецький, можете шукати інші пояснення такому стану речей, але залишається проблема: чому і на тринадцятому році незалежності і на дванадцятому році існування університету Києво-Могилянська Академія в ньому не можна прочитати для студентів авторський курс з історії українського визвольного руху учаснику іншого періоду руху? Чого боїмось?
З повагою,
Анатолій Русначенко, д.і.н., лауреат премії ім. В.Стуса
|
![[BRAMA Client Websites]](http://www.brama.com/banners/miniads5.gif){kind=small}
Foto I
