BRAMA, October 18, 2002, 9:00 am ET

Зустріч з Людмилою Торн: дисидентські рухи, Афганістан, ...
— Василь Лопух, "НАШ ГОЛОС"

Людмила Торн "НАШ ГОЛОС" Асоціяція Українців Америки

В.Л.: Людмило, кілька слів про себе та свою родину?

Л.Т.: Я народилася в Ростові-на-Дону, усі мої родичі - звідти, але коли мені було 4 роки - мої батьки втікали з Радянського Союзу, це сталося наприкінці Другої світової війни. Таким чином я виростала вже на Заході. Мої батьки - це друга хвиля еміґрації. Я виросла в Америці, але перед приїздом до Америки ми жили 4 роки в Німеччині в таборах ДП. Для нас це був особливо важкий період, оскільки ми росіяни за національністю і, як ви знаєте, після підписання Ялтинського Договору у лютому 1945 р. багатьох росіян, українців та осіб інших національностей намагалися повернути до СРСР, незалежно від того чи ці люди бажали повертатися чи ні. Це було пов’язане з тим, що Сталін, Черчілль і Рузвельт підписали цю жахливу угоду про репатріацію людей, які в різний спосіб потрапили на Захід. Більшість не бажала повертатися, навіть, траплялися випадки самогубства, тільки, щоб не повернутися до СРСР.

На щастя, наше прізвище латиське - Земеліс. Це мій дідусь був латиш, через те, нас переслідували в СРСР, його арештували 1938 року. Як мені розказували батьки, що о 3 годині ночі прийшли НКВДисти йому інкримінували те, що він був активним учасником, чи то засновником якогось антирадянського латишського клубу чи щось таке і за це його розстріляли. Окрім того арештували і відправили до Сибіру маму, сестру і її 4-х річного сина, сестру мого батька. За наше прізвище нас переслідували в СРСР, але наше прізвище і врятувало нас. Нам вдалося переробити документи, що ми вихідці з Латвії, а не з Ростова - на - Дону, тобто з Росії. Мені довелося вивчити нову (видуману) історію нашого життя, що я народилася в Резеґне (Латвія). Про те, що в 1939 році ми потрапили під окупацію Росії.

Якийсь час ми жили у таборі для латишів, а до цього втікли зі Східної частини Німеччини до Західної. Ситуція була дуже складною, ми не мали де жити і тут сталася доволі хвилююча ситуація, ми майже опинилися на вулиці, як бездомні, але до нас підійшла німкеня Гайдельберге і запросила нас до свого дому. І це була особлива для нас ситуація: її чоловік був солдатом німецької армії і рік перед тим загинув на фронті, через те її сердечність та гостинність сприймалася надзвичайно хвилююче. Поки мої родичі жили в таборі для латишів я мешкала у неї 4 роки. Оскільки я не розмовляла латиською мовою, тому не могла ходити до школи з латишами. Діти сміялися, вони казали, що це за латишка, яка не розмовляє латиською. Проте я навчилася дуже добре розмовляти німецькою мовою, а коли переїхали до Америки, власне, де і мешкаю усі наступні роки, то, завичай, вивчила англійську. Врешті, тепер добре розмовляю німецькою, англійською і російською. Коли приїхали до Америки, в грудні 1949 року, ми приїхали до вільної країни, але ми не були до кінця вільними. Бо потрапили на підставі неправдивих даних, як латиші і таких, як ми, було багато. Але стався випадок, коли один з іміґрантів, Радіон Березів (Берьозов) набрався сміливости і відкрито заявив, що він є зовсім іншою особою, а назвався Берьозовим тільки тому, що не хотів повертатися до СРСР. Ця ситуація спричинила появу закону, у серпні 1957 р. про те, що люди, які мали видумані імена, змогли повернути свої правдиві імена. І тоді замість латишів, естонців, поляків з’явилося багато представників інших національностей, які раніше не могли себе назвати правдивим іменем.

В.Л.: Людмило, Ви багато попрацювали у справі захисту прав людини і, зокрема, з дисидентами колишнього СРСР. Як це трапилося?

Л.Т.: : Так, упродовж багатьох років я працювала з такими відомими дисидентами, як Олександер і Наталія Солженіцини. Я мала дуже добрі професійні стосунки з генералом Петром Григоренком, він завжди був дуже чуйним і добрим, просто чудова людина. Ми разом літали до Европи на конференції, брали участь в демонстраціях "Солідарності" (1980-1981)

Петро Григоренко з дружиною мітингують, підтримують польську “Солідарність”. На плакаті гасло: “Польським профспілкам – Так! Російським танкам – Ні!”

Звичайно, я не одразу потрапила на роботу з дисидентами. Після закінчення університету, зібравши трохи грошей, приїхала до Нью-Йорку, як відомо, багато молодих людей намагається знайти своє місце у цьому великому, трошки дивному і шаленому, проте дуже гарному місті. Сьогодні я б не наважилася приїхати до Нью-Йорку, маючи всього 250 долярів у кишені. Мешкала тоді у Сант-Луїс, штат Міссурі, там закінчила школу, гімназію та університет.

А до Нью-Йорку я поїхала тому, що я знала - тут зможу якось робити те, що мені заповідав мій батько ще з дитинства. Він так ненавидів режим СРСР, за те, що вони практично знищили всю нашу рідню, як по лінії мами, так і по лінії батька. Він завжди мені говорив - ми повинні щось робити, щоб цей режим згинув. Я поставила собі за мету у будь-який спосіб боротися з тим жахливим режимом, поступивши на працю на радіо "Свобода". Спершу працювала друкаркою, фахова підготовка журналіста та моє знання мов дали мені можливість доволі швидко зробити кар’єру. Як ви знаєте, на той час такі радіостанції, як "Свобода", "Вільна Європа" підтримувалися урядом США, зокрема, й ЦРУ. Це не афішувалося, але про це всі знали. .Одного разу наші вашинґтонські колеги зустрілися з працівниками радіо для обговорення різних питань подальшої роботи. Оскільки я працювала у відділі, який називався "Спеціяльний проєкт" і наша робота була пов’язана з іміґрацією, з туристами, словом, це була робота з людьми і у нас виникла така ідея: якщо слово правди пробиває залізну завісу через етер, то чому б не спробувати пробити цю ж заслону друкованим словом. Висловивши цю ідею, а саме: поширювати слово правди через друк. Наше керівництво виділило нам незначні кошти і ми розпочали роботу над цим проєктом. Купували найкращі та цікаві книжки: спогади Світлани Аллілуєвої, дочки Сталіна. "Технологія влади" - Авторханова, а також видання на історичні теми, релігійні, Бердяєва, Біблію. Ми розпочали свою роботу. Одного разу скерували співробітника нашого радіо Володимира Юрасова, який був перебіжчиком з СРСР, щоб він зустрівся з радянськими моряками, щоб спробувати: чи будуть брати наші книжки моряки. І моряки брали книжки. Потім ми намагалися передавати книжки через знайомих, рідних. Зустрічалися з дипломатами і вони також не відмовлялись від наших видань. Зрозуміло, що люди хочуть читати цікаві книжки, але ми не сподівалися на такий великий голод на вільне слово і що наш план матиме великий успіх. А одного разу приїхала Фурцева (колишній Міністр культури СРСР), вона не тільки взяла якесь видання, а, навіть, попрохала ще. Взяла книжку А.Марченка "Мої свідчення" (Мои показания) і сказала, що вона не знала, що в СРСР все ще існують табори. Коли стало зрозуміло, що ця справа має успіх, тоді було створено спеціальну організацію. Наші офіси розташувалися у Франції, Англії, Німеччині та Італії. У Нью-Йорку ми відділилися від радіо "Свобода" і почали займатися тільки книжками.

Ми, розповсюджуючи книжкову продукцію, водночас розпочали власну видавничу справу, перевидаючи провідних письменників Заходу, які були заборонені в СРСР в т.ч. Кафку, Орвілла, Камю та інших. Про все це я розповідаю у своїй книжці, яка називається "Не бомби, а книжки". В одному із розділів "ГУЛАГ в пеленках", я пишу про те, як радянські люди намагалися перевозити різноманітні видання: одного разу, коли приїхав на гастролі Московський філармонічний оркестр, то після концерту я пішла за лаштунки і там потихеньку роздавала книжки, оркестранти, вирвавши сторінки, розкладали їх між сторінок партитури; приїхав московський цирк, ми зустрілися з акторами, вони із задоволенням брали книжки і ховали їх в обладнання, що призначалося для виступу звірів; одного разу приїхала жінка із немовлям, саме тоді вийшла з друку книжка спеціяльно кишенькового формату О.Солженіцина "Архіпелаг ГУЛАГ", коли вона мала повертатися - то це видання закутала у пеленки дитини, щасливо доїхавши додому, надіслала поштову картку до знайомої у Лондоні, в якій сповістила: "Ваші англійські пеленки такі міцні, вони витримують все". Ми знали, що ГУЛАГ щасливо перетнув кордон. Цим проектом я займалася майже 10 років.

В.Л.: Чи не була така Ваша діяльність логічним продовження у роботі з дисидентами?

Л.Т.: Ще в Нью-Йорку була знайома з багатьма іміґрантами з СРСР, але після перебування в Римі, я почала ближче знайомитися із дисидентами. У 70-х роках почалася велика хвиля іміґрантів із СРСР, переважно це були євреї. Вони всі іміґрували через Рим, де я зустрічалася з ними, робила інтерв’ю. Одним із перших був Олександер Єсенін-Вольпін, син поета Єсеніна, якого часто називають "батьком правозахисного руху" в СРСР. Олександр ексцентричний, з прозорою душею, математик, сьогодні живе у Бостоні. Йому належать такі слова "когда поедут поезда, я уеду из России навсегда". Я зустріла його на двірці у Римі, завдяки його досвідові дуже багато чого навчилася і зрозуміла

Мітинги на підтримку Володимира Буковського у Нью-Йорку перед радянською місією (1974 та 1975 роки).

З багатьма правозахисниками я познайомилася, працюючи у Римі. Ще до мого "римського періоду" я прочитала у нью-йорській газеті дуже цікаву історію про Володимира Буковського. Мене це надзвичайно схвилювало, це був січень 1972 року. Буковського вперше арештували у 20-річному віці за те, що у нього знайшли дві фотокопії книжки "Новий клас". Його посадили у камеру спеціяльної лікарні для психічно хворих на 15 місяців. У цій камері, окрім нього, перебувало ще двоє осіб. Один - хворий, який вбив своїх дітей - звичайний кримінальний злочинець, а інший - учасник українського національно-визвольного руху, який відбув по тюрмах і таборах 17 років, не витримавши тієї наруги важко захворів і потрапив до цієї лікарні. Цей хворий чоловік постійно викрикував гасла про незалежність України, а так звані санітарки-охоронці, звичайні злочинці, які відбували свій термін ув’язнення не у звичайній тюрмі, а у цьому спеціальному закладі просто знущалися над хворими. Так ось, коли цей українець щось викрикував про Україну - вони його били, а коли Володимир Буковський вступався за нього, то вони били і його. Це пекло тривало 15 місяців, але Володимир сказав собі, що він не припинить своєї боротьби проти існуючого режиму. Через деякий час, коли Буковський відбув цей термін, його знову арештували і посадили до лікарні для психічно хворих. Цього разу на 8 місяців. Саме у цей час в психлікарні перебував П.І. Григоренко і Н.Горбаневська та інші дисиденти. Володимиру Буковському вдалося викрасти шість документів медичних обстежень і передати на Захід. Він писав, що поставити діагноз людині, тільки передивившись її папери, неможливо, але 44 англійські психіятри, які вивчили документи медичного обстеження П. І. Григоренка, незалежно один від одного, дійшли висновку, що він та інші "хворі" є здоровими. За те, що Володимир Буковський показав світові, що в СРСР здорових людей ув’язнюють в лікарнях для психічно хворих людей за їх переконання, що в СРСР існує каральна медицина - його знову арештували, цього разу 12 річним терміном ув’язнення. На той час я вже знала про нього багато і це мене дуже стривожило, адже йому було тільки 29 років. Я сиділа у своєму книжковому бюро у Нью-Йорку, коли прийшов один молодий чоловік, розмовляючи, торкнулися теми Буковського, що треба було б щось зробити для нього, якось допомогти, а він каже у мене є телефон до його мами, зателефонуй їй, я знаю його родину. У той час телефонувати до СРСР, це все одно, що телефонувати на Місяць, але я зателефонувала - це було 6 лютого. Хоча для мене, як і для багатьох американців, телефонувати до Радянського Союзу було справою неможливою. Проте я наважилася і зателефонувала. Чекала на сполучення 4 години. На той час потрібно було замовляти розмову через оператора телефонної лінії. Нарешті з’єднали з мамою Володимира, запитала: чи це Ніна Іванівна? - Так. - Почувши тихий приємний жіночий голос, повідомила, що вирішила зателефонувати, щоб сказати, що тут в Америці пишуть про її сина і що ми співчуваємо її горю, арешту і довголітньому ув’язненню. Почала розказувати про зміст публікацій, які були в американській пресі і таке інше. Ми так порозмовляли з нею і вона попросила мене дзвонити їй ще, попросила допомогти визволити сина. Я запитала її, а як ми можемо йому допомогти, що йому потрібно. Вона сказала, що головне це писати листи до урядовців і вимагати його звільнення. Також повідомила вона, що можна надіслати посилку і через якийсь час я відправила йому посилку. Звичайно, та посилка, як і усі наступні, ніколи не надійшла до адресата. Так у мене налагодилися добрі стосунки з мамою Володимира. Ми так розмовляли 5 років. Я намагалася телефонувала їй 2-3 рази на місяць, але нас часто роз’єднували і таке інше. Потім ми звернулися за підтримкою до багатьох відомих людей на захист Буковського і разом з ними влаштовували демострації. Серед групи учасників протестів були відомі в Америці люди: драматурги Артур Міллер, Едвард Олбі, актори Голівуду і Бродвею, зокрема Дастин Гофман і Джоель Ґрей. Кожного року 30 грудня, у День народження Володимира, ми влаштовували демонстрацію на його підтримку перед місією СРСР при ООН. А оскільки учасниками цих демонстрацій були винятково відомі люди, то ці фотографії дуже швидко розповсюджувалися по всій Америці, групи інших відомих людей влаштовували такі ж мітинги-протести в Англії, Німеччині та інших країнах - таким чином увесь світ дізнався про справу Буковського. Упродовж кількох років ми боролися за визволення Буковського. І, звичайно, коли його звільнили, я полетіла до Цюриху, щоб там зустрітися із Володимиром Буковським. Як ви знаєте, Радянський Союз обміняв Володимира Буковського на Луїса Корвалана, лідера комуністичної партії Чилі, це відбулося 18 грудня 1976 р.

Мітинги на підтримку Володимира Буковського у Нью-Йорку перед радянською місією (1974 та 1975 роки).

Ще у Европі я познайомилася з родиною Солженіцина. Коли вони приїхали до Америки - ми поновили наші стосунки і упродовж 10 років, коли Олександер Солженіцин мешкав у Вермонті, він та його дружина дуже часто робили різні заяви на захист правозахисників. Мало хто знає, що Солженіцин віддав близько 4/5 своїх прибутків від продажу книжок на підтримку правозихисників у колишньому СРСР. Він створив "Російський громадський фонд" на підтримку політичних в"язнів та їх родин. Практично всі гонорари, які він отримав за книжку "Архіпелаг Гулаг", він віддав на правозахисний рух. Я не завжди погоджуюся із його різними поглядами на політичні теми, але я дуже поважаю родину Солженіциних, за їх особливу щедрість і доброту. Він, напевно, єдиний з-поміж письменників, який так щедро віддавав всі свої винагороди на захист політв’яз-нів: росіян, українців, євреїв, грузинів та інших, які чинили опір системі, що панувала в СРСР. Люди, які тяжко працювали впродовж багатьох років ув’язнення, виходячи на волю не мали записів у трудовій книжці, залишалися без будь-яких засобів, щоб вижити. Караванський, наприклад, отримував матеріальну підтримку від "Російського громадського фонду", за часів урядування там Олександра Ґінзбурга, який нещодавно помер - 19-го червня 2002 р. Однією із неофіційних представників РГФ на Україні була Олена Красівська, коли в серпні 1982 року її арештували, Наталія Солженіцина передала мені текст протесту російською, зробивши переклад на англійську, передавала до преси і на радіо. Варто зазначити, що Солженіцин і тепер надає підтримку 3 тисячам колишніх політичних в’язнів, які сьогодні похилого віку і хворі. Він називає це "пенсії Гулагу"...

Правозахисники першими, ще за довго до перебудови, почали говорити про такі концептуальні підходи, про які пізніше скаже Горбачов. Увесь світ знає слова: гласність, перебудова, а хто першим почав говорити про гласність? - такі як Солженіцин, як Сахаров та інші. Дисиденти це говорили в 60 і 70 роках про необхідність права говорити і чути правду. Варто сказати, що такі відомі люди, зокрема, Сахаров, почали мислити над новою концепцією державного устрою. Про це я хочу розповісти у своїй книжці, але треба мати на увазі, що завдяки країнам Заходу правозахисники колишнього СРСР змогли вести свою боротьбу. Захід подав їм свою руку допомоги.

У моїй книзі, над якою я зараз працюю, є розділ під назвою "Наші українські брати". У цьому розділі я описую про організацію "Пролог", яким займалася українська група Мирослава Прокопа, Миколи Лебедя та Романа Купчинського, з якими я близько співпрацювала. Вони видавали головним чином книжки українською мовою, зокрема, поезію Василя Стуса та інші. У рамках проєкту "Пролог" українська група вела значно ширшу роботу, аніж наша у Римі. Наші організації займалися передаванням забороненої літератури до СРСР, через спортсменів, туристів, моряків і т.д., а українська група, окрім цього, видавала спеціальну літературу та допомагала створювати таємні видавництва і таке інше.

В.Л.: Людмило, хотілося б почути про ще одне: Ви багато разів були в Афганістані під час окупації цієї країни військами СРСР. Чи розповідаєте про це у Вашій книзі?

На фото: Микола Шевченко (з Києва), Матвій Басаєв (з Чебоксар) і Михайло Аратунян (з Вірменії). Фото зроблено 1983 року, в одному із таборів моджахедів. 27 квітня 1985 року внаслідок потужного вибуху складу з пальним та боєприпасами усі, хто був на цій базі , загинули. (Від редакції: Ми не знаємо, чи полонені солдати, що зображені на фото, перебували на момент вибуху у даному таборі. Нам не відомо про подальшу долю Миколи, Матвія і Михайла, але можливо це фото допоможе батькам дізнатися про один із моменті життя їх синів.)

Л.Т.: Звичайно, у цій книжці, я розповідаю про поїздки до Афганістану. Як завжди у житті буває щось громадське, а щось особисте. Мій батько завжди розповідав про те, як військовополонені, які залишилися живими, на полі бою потрапляли у полон і як вони мучилися, особливо були хвилюючі розповіді про радянських вояків, які з нациських таборів потрапляли до радянських сталінських таборів. Їхня доля після повернення на батьківщину була також трагічною.

... А коли почалася війна в Афганістані, яку вірно називають війною, бо це була справжня окупація Радянським Союзом Афганістану. Те саме, що фашистська Німеччина захопила СРСР. Ми знали, що історія повториться і що обов’язково будуть військовополонені в Афганістані, і також будуть перебіжчики, бо це була дуже несправедлива і брудна війна. Один із моїх знайомих поїхав до Афаганістану, натрапивши там на полоненого, якого тримали моджахеди. Він сказав, що радянський солдат перетворюється у цій країні на страхітливу істоту, а той, кого їй довелося зустріти не захотів більше убивати людей і утік з Радянської Армії. Коли ми дізналися про цього полоненого, то зрозуміли, що їх буде значно більше. Звичайно, хотілося, щоби про них дізнався увесь світ і щоб увесь світ знав, що чинять радянські солдати у Афганістані. Але як їх врятувати? Ми знали, що моджахеди не можуть тягти за собою військовополонених, бо вони використовували специфічну тактику: напад на радянські війська і відступи у гори, або на територію Пакистану. Тому моджахеди розстрілювали полонених.

Роздумуючи над цим, обговорили проблему полонених з Володимиром Буковським. У нас народилася ідея, що потрібно поїхати туди і відшукати військовополонених. Оскільки Володимир Буковський, хоча і отримав американську візу, але у нього не було американського паспорта, а Пакистан не давав йому пакистанської візи і тому їхати довелося мені самій до так званого "поля". Я тоді навіть не дуже уявляла собі, де розташований Афганістан! Дивилася на карту, як туди їхати. До цього В. Буковський, Вінстон Черчілль (внук відомого Черчілля) і Ольга Свинцьова створили радіо "Вільний Кабул". Вони приватним шляхом зібрали гроші на маленькі радіоприймачі. Потім Ольга поїхала у Пешевар, це був своєрідний вузловий центр на кордоні з Афганістаном, возила туди ці радіоприймачі і саме там більше дізналася про радянських віськовополонених, які перебували у полоні різних груп афганців. Вона налагодила добрі стосунки з афганцями і коли я приїхала, то вони допомогли мені знайти тих військовополонених, зробити з ними інтерв’ю, сфотографувати їх, а вже потім передати їх голоси і обличчя на Захід, щоб вони самі розповіли про ті злочини, які творяться на землі Афганістану. Іншою метою було: на підставі зібраних матеріялів, переконати американський уряд допомогти визволити цих вояків і перевезти їх на Захід, однак найбільшою проблемою було умовити моджахедів відпустити цих людей.

Вперше я поїхала до Афганістану в січні-лютому 1983 року. Тоді я працювала у "Freedom House", у нас не було на це грошей. Довелось умовити адміністрацію телеканалу АВС "20/20" на предмет поїздки до Афганістану, що ми зробимо цікаві телерепортажі, але вони повинні заплатити за дорогу та інші видатки. Тепер я думаю, звідкіля у мене було стільки відваги на такі дії. Умовляючи адміністрацію телеканалу, я не зовсім була певна, що ми зможемо зустрітися з тими військовополоненими. Звичайно, застерігши, що я не даю 100% гарантії, але ця тема їх так заінтригувала, що вони погодилися на мою пропозицію.

Микола Головін та Ігор Ковальчук зі своїми “охоронцями”

Наша група у складі продюсера, телеоператора та інших членів групи приїхала до Пакистану. Завдяки Ользі, я мала полагоджені якісь контакти із моджахедами. Вони були вдячні нам за радіоприймачі і були здивовані, що російська іміґрантка з Парижу займається такою справою. Пізніше я також займалася збиранням коштів на "Радіо Кабул". Мені довелося побігати по Пешевару, зустрічаючись у різних місцях, з різними лідерами. На той час у афганців було 7 різних угруповань (партій). Я почергово зустрічалася з ними і навіть з одним найжорстокіших - Гульбудіном Хекматьяром, у нього було 15 полонених, з декількома з них мені пощастило зробити інтерв’ю. Однією з основних проблем пов’язаних з полоненими було те, що Пакистан забороняв афганцям тримати полонених на території Пакистану, оскільки Пакистан мав певні дипломатичні стосунки з колишнім СРСР і не хотів їх втрачати. Тому моджахеди тримали полонених далеко в горах, а коли полонені ставали їм на заваді, то вони їх вбивали. Для мене організували зустрічі на території Афганістану, щоб дістатися туди я одягала паранджу і навчилася відповідати на кілька основних запитань. Мені надали охорону і, перейшовши кордон, я зустрілася з полоненими, розмовляла з ними, зробила фотографії, записала їх імена. З таким завданням я їздила до Афганістану 4 рази.

Полонені, молоді хлопці, розповідали мені про ту жахливу війну, закінчивши розмову, запитувала - чи хочуть вони приїхати до Америки, бо без їхньої згоди ми не могли вести ніякої мови про їх визволення.

Після того, як дізнавалася імена полонених і після розмови з ними, я подавала цей список до державного департаменту США. Я та Володимир Буковський ходили до Пентагону. Я часто виступала перед американськими конґресменами, зустрічалася із сенаторами, просила допомогти вивезти радянських військовополонених і навіть зустрічалася з цього приводу із Рональдом Рейганом. Проте я ніколи не знала, коли, як і кого визволять з неволі. Мені тільки телефонували і казали приїдьте на летовище у такий день. Я приїзджала і зустрічала 3-х, або 4-х хлопців з тих, кого бачила раніше в місцях їхнього полону. В такий спосіб вдалося звільнити з полону 18 вояків.

В.Л.: Я пригадую, що в радянській пресі писали про те, що якісь там американські аґенти спонукають радянських солдат до зради і вивозять потім їх на Захід.

Л.Т.: Так я знаю, що вони писали жахливі речі про мене. Наприклад, що за кожну голову я отримую 1000 дол.

В.Л.: Чи ви не боялися їхати на війну, окрім того за Вами, очевидно, полювала радянська розвідка.

Л.Т.: По-перше, я їздила туди, як громадянка Америки, як журналістка. Я писала статті для журналу "Life", "Wall Street Jornal" та багатьох інших.

По-друге, мене охороняли озброєні моджахеди.

Звичайно, після того як ці молоді хлопці приїздили до США, то з ними було дуже важко. Це ж 19-20 річні юнаки, але та свобода, яку вони отримали, приїхавши до США, для багатьох стала випробуванням. Дехто не витримував цього і нам було важко спостерігати, що людина, яка повернулася до життя з межі смерті не може опанувати над собою, але більшість з тих, кого ми визволили, доволі добре влаштували своє життя.

В.Л.: Людмило, як поводились з Вами афганці?

Л.Т.: Ви знаєте, вони були досить дружелюбні, для них було незвичним те, що жінка із Заходу відважується йти з ними в гори туди, де стріляють, де є велика небезпека. А те, що я їла з ними з одного казанка, разом переховувалися в ущелинах викликало тільки повагу.

В.Л.: Про що розповідали полонені при зустрічі з Вами?

Л.Т.: Ігор Ковальчук із загону спеціяльного призначення розказував: "мені наказали обстріляти хату. Я виконав наказ, а коли все закінчилося, я побачив, що там вбито 16 мирних людей: діти, жінки і старші люди. І тоді я дав Богу клятву, що нехай я буду в очах радянського уряду зрадником, але я не хочу бути більше убивцею" - і тоді він утік, але його впіймали, дуже жорстоко мучили і знущалися над ним його ж радянські співвітчизники, в надрізи на руках, з яких текла кров, йому втикали електроди від акумуляторної батареї і пропускали струм. Згодом він утік знову і цього разу вдалося, він потрапив до моджахедів, а потім я зустрічалася з ним декілька разів і нам вдалося його вивезти. Тепер він живе у Канаді.

Дехто з колишніх вояків радянської армії критикують мене за те, що ніби-то я рятувала зрадників.

Я розумію, що вони порушили закон своєї держави і зрадили присягу, але не можна критикувати їх за те, що вони не захотіли бути убивцями. Тим більше у такій несправедливій війні для Радянського Союзу.

Коли я зустрічалася з полоненими мені траплялися солдати, які мали порушену психіку і все одно я не могла не включити їх до списку, який потім передавала американцям з проханням звільнити їх. Я не хотіла бути суддею їхнього життя. Все було в Божих руках.

More BRAMA Press Releases -- Click Here
Comments and observations about this article and other news
may be posted to the BRAMA News & Politics Comment Board

DISCLAIMER:The contents of press releases on this website represent solely the positions of their respective authors and organizations. BRAMA neither endorses nor disapproves of the views expressed therein. BRAMA retains all final rights as to what may or may not appear on these pages. Anyone wishing to comment on the press releases is welcome to post notices to the News and Politics Comment Board.