News from and about Ukraine & Ukrainians: Ukrainian Community Press Releases
BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення



getLinks(); ?>


 
Submit press releases here

BRAMA, January 21, 2002, 12 pm ET


Тест на життєздатність України

Володимир ЛИТВИН, Глава Адміністрації Президента України,
член-кореспондент Національної академії наук України, професор.

Можна сказати, що передвиборні пристрасті вже інфікували українське суспільство. Відтак усі ми зобов'язані думати над тим, яке місце України у новітній історії, який напрям нашого дальшого руху визначить березень 2002 року.

Вибори слід розглядати у набагато ширшому контексті, ніж звичайні демократичні процедури. Причому не тільки і не стільки під тим кутом зору, що це, як багато хто вважає, прелюдія 2004 року. Хвиля парламентських і місцевих виборів виносить на поверхню глибинні колізії суспільного життя, фокусує багатовекторні проблеми - нагромаджені і відкладені, загострює потребу в прискореній реалізації всього спектра реформаторських завдань.

Приверну увагу до кількох аспектів, які мають, на мою думку, стратегічний вимір. Перше і визначальне - це необхідність зосередження України на собі, своєму внутрішньому облаштуванні, на визначенні своєї ролі в сучасному світі. І вже не в тому розумінні, бути чи не бути державою - такою Україна є і буде. Сутність у змісті і наповненні цього поняття в усіх його складових. Сконцентрована у нас критична маса перетворень уже дозволяє залишити у минулому рештки попередньої системи, а також стихійність і хаотичність у трансформаційних процесах. Стрижень, рушійні сили та орієнтири економічного буття мають системно визначатися з формами господарювання, базованими на приватній власності, економічному інтересі, діловій ініціативі.

Другий аспект лежить у площині усього середовища нашого існування, а отже, способів мислення та дій, ментальності народу. Стверджувати, що все це сьогодні вже відповідає вимогам і викликам нової доби, було б передчасно. Складність та суперечливість процесів, що відбувалися у державі і суспільстві, можливості політиків, від яких залежать їх перебіг та результати плюс мазохістське самобичування завдали масовій свідомості удару страшної сили. Люди, суспільство, яким впродовж десятиліть навіювалися настрої самозаспокоєння і самовдоволення, побачили себе наче у кривому дзеркалі.

На зміну тій упевненості часів Радянського Союзу, що нам усе під силу, десь із середини 80-х років, а для декого й значно раніше, прийшло розчарування, яке обернулося комплексом національної неповноцінності. Стрімко сформувався спотворений тип політичної культури та суспільної поведінки, який не визнає і не сприймає серйозного аналізу, об'єктивних аргументів.

У цьому важлива, якщо не найголовніша, причина пробуксовування практичної державотворчої роботи. Бо коли люди не вірять ні в що, вони готові повірити у все. А влада, як ми розуміємо, не може і не повинна спиратися тільки на силу і примус.

Основне питання - довіра чи недовіра до влади - буде переслідувати нас безкінечно, допоки навчимося розглядати й оцінювати свої дії з точки зору можливих їх наслідків. Саме тому передвиборну кампанію можна розглядати як тест на життєздатність України, на спроможність нації до серйозної і відповідальної розмови, до реалізації української мрії - мати не просто свою державу, а державу рівних можливостей, насамперед у добробуті і комфортному житті.

Вибори повинні пробудити, якщо можна так висловитися, нашу "закоріненість" в Україну, прагнення пройнятися її проблемами, турботами і болями. Це тим більш важливо, що сьогодні у кожного є право і можливість вибирати і вибудовувати життєву та політичну позицію у співвідношенні з загальнодержавними, загальнонаціональними інтересами, орієнтирами та цілями. На відміну, скажімо, навіть від 1998 року, коли кожен йшов на вибори здебільшого за своїм, особистим. Це стане для суспільства моментом істини, і він, як мені здається, повинен виштовхнути на політичну авансцену такі сили і таких людей, які зможуть змінити загальний настрій у країні та визначити її поступ принаймні на наступне десятиріччя.

Цілком очевидно також і те, що вибори загострюють проблему політичного перегрупування і структурування українського суспільства. І насамперед з тієї очевидної причини, що практично відходить у минуле, причому без вороття, формація, народжена 1917 роком.

Відповідно вичерпали свій потенціал та призначення партії, від самого початку запрограмовані на злам, руйнування цієї системи. Так само не уникнути звуження соціальної бази і тим політичним організаціям, які стоять на позиціях її захисту, незважаючи на мімікрію своїх вождів. Нарешті, обмежуватиметься простір діяльності сил, для яких політичні партії слугують лише "дахом", свого роду бізнес-проектами для короткого ривка до збагачення чи прориву до влади.

Таким чином, нинішні вибори за всією сукупністю обставин та чинників каталізуватимуть зародження нової партійної системи як прообразу політичної структури нашого суспільства на тривалу перспективу. Політичне життя, як на мене, це зараз підтверджує. Провідне місце належатиме тим, у кого будуть реальний професіоналізм, достатній інтелектуальний потенціал, здатність генерувати ідеї проривного характеру, добровільно обмежувати політичний суверенітет своїх партій в інтересах політичних союзів, в ім'я прогресу України і поліпшення життя народу. А також, і це головне, визначати власне політичне кредо так: ми - українські державники-демократи. Кожне із слів цієї формули рівнозначне, однаково змістовне і невід'ємне.

Підтримку виборців, а відтак перевагу будуть мати блоки, партії та кандидати в депутати, які відстоюватимуть:

- консолідацію суспільства, зміцнення суверенності і цілісності держави, утвердження української політичної нації;

- унеможливлення боротьби за владу лише заради неї, яка слугує основним джерелом конфліктів; попередження і нейтралізацію напруженості на будь-якому ґрунті, протидію спробам просування у політику кланово-олігархічних засад;

- подолання реґіонального егоїзму і його причин, усунення соціально-економічних та політико-психологічних основ для відособленості, застосування нових цивілізованих механізмів взаємодії центру і реґіонів, забезпечення оптимального співвідношення між реґіональними і загальнодержавними інтересами;

- рівні умови, права і можливості людей у професійній та громадянській самореалізації, захисті їх честі та гідності, гарантії достатньої суспільної підтримки всім, хто її потребує;

- здійснення державної політики за участю всіх і в інтересах кожного;

- предметну увагу до потреб простої людини - про заробітну плату, пенсії, заощадження, здоров'я, екологію, уникнення безробіття, житлово-комунальні послуги, особисту безпеку, майбутнє дітей.

Така політика, я в цьому твердо переконаний, під силу тим, хто об'єднає у своїх рядах представників широкого суспільного спектра, на якому, власне, і тримається держава - селян, робітників, інтелігенцію, промисловців і підприємців, молодь і жінок, реґіональні еліти.

Багатьом, якщо не більшості цих людей, властиві прагматизм, тверезий і реалістичний погляд на речі, досвід господарської, економічної, адміністративної та творчої роботи. Причому досвід, набутий не тільки на сучасному етапі, а й задовго до проголошення незалежності України та у перші, найтяжчі роки її будівництва. Такі люди ясно бачать свої завдання та цілі і шляхи їх реалізації. І не перекладають цю роботу на майбутні покоління.

Є два апробовані практикою варіанти здобуття перемоги на виборах. Один - за рахунок вироблення політичної платформи і переконання людей у її необхідності для суспільства та держави. Другий - через використання помилок суперників і витіснення їх з електорального поля будь-якими методами. Перспективним однозначно є перший варіант.

Виключне значення на виборах матимуть програмні документи, а над усе ідеологічні засади, на яких вони вибудовуватимуться. Чому на цьому доводиться акцентувати увагу? Річ у тім, що для українського суспільства є дуже болісним питання: чому далеко не все виходить так, як передбачаємо. Від розгубленості чи невизначеності люди ладні кидатися у крайнощі, різні утопії - на кшталт тієї, що можна створити державу, якої ще не було, або піти шляхом, яким ще не ходив ніхто, або скопіювати певну модель і перенести на український ґрунт.

Програма повинна бути такого рівня і масштабу, ніби тримаємо в руках десятиліття і несемо всю повноту відповідальності за нього, його результати. І, отже, вона має стати не нотатками до чергового етапу вітчизняної історії, а вагомим його розділом, не утопією чи плодом реформаторського нетерпіння, а виваженим і всеосяжним комплексом намірів та дій, зрозумілих людям і співвіднесених з їхніми настроями, інтересами та очікуваннями - так, щоб вони могли сказати: це і моя програма.

Люди дуже обережно ставляться до перемін загалом і не сприймають ті з них, які їм не зрозумілі, не дають відчутних результатів, а тим більше погіршують їхнє життя. Не сприймаються, зрозуміло, і солодкі слова та штучно-бадьорі емоції. А відтак не слід обіцяти прості і швидкі рішення складних проблем.

За останнє десятиріччя Україна багато що втратила, але й багато що здобула і багато чому навчилася. Звідси ще одна вимога: не вибудовувати передвиборну політичну доктрину на негативі - це шлях у глухий кут, позбавлення перспективи. Тим більше, що ми ніколи нормально (за цивілізованими мірками) не жили, а лише весь час виживаємо чи збираємося жити. Тобто повинно бути менше песимізму та молитов за упокій. Краще - за здравіє. Бо давно і добре відомо: поважають лише той народ і ту країну, які шанують і поважають самі себе. То ж давайте частіше питати себе: що зроблено для України.

У передвиборній напрузі не можна забувати, що і найбільш досконалі програмні документи стають реальністю лише тоді, коли ними пройметься якомога ширший суспільний загал і коли будуть особистості, спроможні повсякденно і цілеспрямовано втілювати намічене у життя. За великим рахунком, не так уже й перебільшувала Маргарет Тетчер, говорячи: з кризи країну виводили не стільки програми, скільки дві-три порядні людини.

Я вважав би також за необхідне викласти своє бачення того факту, що деяких учасників передвиборних перегонів усе частіше прив'язують до терміну "партія влади". Вся сутність у тому, що вкладається у поняття партії влади. Якщо практичний досвід, результативна діяльність на державних постах, ефективне керівництво трудовими колективами, внесок у виведення держави з кризи, забезпечення її економічної та політичної стабільності - то цим треба гордитися.

І з такої, зокрема, причини: хоч хто і що говорив би про Україну, вона була і залишається однією з найстабільніших держав на пострадянському просторі. Це дуже важливо, особливо з огляду на той неспокійно-збуджений стан, у якому перебуває сучасний світ.

Ставлячи нас перед новими, безпрецедентно складними і гострими викликами, час перевіряє українське суспільство, його еліту на спроможність приймати точні й адекватні рішення - як у внутрішньому, так і у зовнішньому житті.

На всьому просторі колишнього східного блоку перемогла переважно одна модель державного устрою - президентська республіка, запозичена, з тими чи іншими видозмінами, у США. Захоплення міццю і динамікою цієї держави створили - і не тільки у нас - ілюзію, ніби така система вже мало не сама по собі є головною запорукою національного процвітання.

В основі інституту президентства - леґітимність, право і баланс сил. У цьому і корені значних його сьогоднішніх труднощів. Насамперед тому, що в системі "поділеної", "розділеної" демократії на першому місці принцип не примусу, а "влада переконувати". "Влада переконувати - це влада торгуватися", - пише Р. Нойштадт у своїй відомій роботі "Президентская власть и нынешние президенты" (М., 1997). Тим часом у нас в Україні переважає конфронтаційна, силова традиція політичного життя. Підвищуючи політичний тонус основних інститутів влади, вона істотно їх послаблює і знижує міць держави загалом. Отже, потрібні нові технології роботи, реальний перехід до політики взаємних вимог та поступок. І, зокрема й особливо -відмова парламенту від функцій колективного ЦК.

На боці Президента завжди буде стартова перевага, йому іманентно властиві авторитет і вага як центральній державній інституції з найвищою ле¦ітимністю. Президентство в Україні приречене бути сильним. Його сила базується на трьох складових - ідейному лідерстві, стратегічному арбітруванні (арбітр нації - моє визначення), політичному адмініструванні.

Президент, Верховна Рада і уряд настільки ж незалежні один від одного, наскільки й взаємопов'язані. Так що на запитання, хто з них керує державою, відповідь має бути одною: вони роблять це разом, спільно, ділячи владу один з одним. А ділитися - означає у чомусь себе обмежувати. Звісно, сутність влади (точніше - повноважень) випливає не лише із офіційного статусу, а й з поглядів та позицій її суб'єктів. Реально володіти владою і переконувати себе у тому, що володієш нею - зовсім не одне і те ж.

Реалізуючи намічене, треба постійно тримати у полі зору магістральну політичну лінію. Скажімо, президентство не зводиться до "морального лідерства": лідер країни - це і найвищий чиновник, який змушує уряд працювати. Класична проблема будь-якої людини, яка потрапила на вершину політичної системи: як, будучи номінально тримачем влади, стати таким реально, на ділі. Втім, ця тема важлива для усіх, хто керує.

Фактично парламент нинішнього скликання уже завершує своє існування, і не варто, мабуть, зайвий раз повертатися до перипетій його роботи та колізій, якими вона супроводжувалася. Але з усього цього треба винести належні уроки та висновки і враховувати їх у майбутньому.

До нашого політикуму, а надто до новообраних депутатів має прийти усвідомлення того, що призначення Верховної Ради, освячене Конституцією, - у створенні законів. Саме це, а не управління країною, для чого існує виконавча влада. Коли ж замість потрібних законів Уряд одержує постійний пресинг, він починає хитрувати, намагається підлаштовуватися під парламент або підлаштовувати парламент під себе, вступати у закулісні торги.

Звичайно, багато що можна віднести на незрілість нашого парламентаризму, неусталеність його традицій, на слабке політичне структурування, невміння досягати компромісів, знаходити спільний знаменник. Тут дається взнаки і багаторічне тоталітарне виховання - адже нас навчали лише боротися, і переважно на знищення. Згадаймо хоча б знамените "якщо ворог не здається..." Знищували не те, що супротивників, а й просто незгодних. Демократія ж завжди шукає згоди, прихильників.

За великим рахунком, усе це похідні від головної, найбільшої на даний момент проблеми, яку нам належить розв'язати, -забезпечення дієздатності і відповідальності парламенту. А таким він може бути лише у разі сформування більшості вже у ході виборів, тобто самим народом. І тоді у нас не буде тимчасових химерних конфігурацій, протиприродних ситуативних альянсів, аномальних і алогічних рішень.

Повільність та суперечливість нашого розвитку лише актуалізує цю тезу. У зв'язку з цим принагідно нагадати, що в роботі "Истоки и смысл русского коммунизма", а це 30-ті роки, російський філософ М. Бердяєв писав: "Внезапное падение советской власти, без существования организованной силы, которая способна была бы прийти к власти не для контрреволюции, а для творческого развития, исходящего из социальных результатов революции, представляла бы даже опасность для России и грозила бы анархией" (М., 1990, с.120).

Відсутність такої організованої сили, а точніше, процес надто повільного її становлення в Україні, що добре видно хоча б на прикладі Верховної Ради, зумовили складний і суперечливий етап 10-річного поступу - в економіці, політиці, організації системи державної влади. Так, набувши ще у горбачовський період реальної влади та ле¦ітимності, парламент почав претендувати на щось більше, ніж законодавчі повноваження. Це породило перманентні його бої з президентами, які намагалися встановити жорсткий контроль над усією державною машиною.

Втім, це не суто українське явище, а реальність на усьому пострадянському просторі, що підтверджує загальний і закономірний характер проблеми. Результат один - за винятком України та Молдови, парламенти зазнали поразки в усіх країнах СНД. Україні ж не потрібні ні такі перемоги, ні поразки.

За наявності у парламенті більшості значно зросте його роль у формуванні уряду. Це ще один аргумент на користь виключного значення нинішніх виборів. Як і те, що з'явиться можливість унормувати, ввести у правові, цивілізовані рамки статус і діяльність опозиції, її права та обов'язки. Хоча і без цього в нашій державі не були відринуті, відлучені від участі у політичному і суспільному житті люди і сили, незгодні з історичним вибором народу. Дійсно, опозиція повинна стати державним інститутом. Але для цього потрібні принаймні мінімальний рівень її цивілізованості, відмова (назавжди) від "зброї пролетаріату". Тим паче, що тільки партія, яка не при владі, краще від усіх знає, як керувати державою.

Не менш корисною для України була б відмова від послуг політиків, які спочатку обстоюють і забезпечують проведення політичного курсу, а потім протестують проти цього ж курсу або результатів своєї власної роботи. Сьогодні багато хто з опозиційно налаштованих політиків вперто продовжує лякати загрозою наступу і встановлення диктатури в країні. Забуваючи при цьому, що диктатура може бути продуктом бездіяльності самого суспільства - того самого суспільного відчаю, зневіри у собі, своїх силах, своєму майбутньому.

Аматори та професіонали у справі поливання брудом України, її минулого і сьогодення повинні усвідомлювати: їхній внесок у перемогу досі відсутньої диктатури може виявитися вирішальним через пригнічення і приглушення громадської активності та суспільної свідомості. Щоб обігріти Україну, не варто її підпалювати.

У контексті стратегічних політичних завдань передвиборчого періоду важливе місце належить дальшому утвердженню та зміцненню інститутів громадянського суспільства. Причому суспільства активно-відповідального, яке б не лише контролювало і критикувало державу та владу, а й брало на себе реалізацію властивих йому функцій.

Держава повинна не керувати об'єднаннями громадян, а розширювати можливості їх участі у державних справах. Україні потрібна влада народу, а не влада над народом.

До головних і невідкладних завдань безумовно відноситься зміцнення правових засад держави, забезпечення рівності усіх перед законом і судом, організація повсюдної, постійної і системної боротьби з корупцією, яка вважається, і не без підстав, найбільшим бичем нашого суспільства, що руйнує економіку, підточує основи моральності, принижує міжнародний авторитет і престиж України.

Критичність моменту вимагає рішучого прискорення судової реформи та удосконалення діяльності судів, докорінної перебудови правоохоронних органів з посиленням громадського контролю за їх роботою, створення таких правових, організаційних та соціально-економічних передумов, які б мінімізували можливості для різного роду зловживань. Це, якщо хочете, мають бути примус до чесності, встановлення суспільством аудиту над самим собою.

Ось що писав 20 років тому про Латинську Америку (легкий сьогодні на згадку у зв'язку з ситуацією в Аргентині) американський вчений Майкл Новак у своїй роботі "Дух демократического капитализма", яка стала бестселером: "... собственность подавляющего большинства людей (если они вообще имеют какую-либо собственность) не имеет надежных юридических гарантий, и, таким образом, эти люди изо дня в день живут в условиях нестабильности, недоверия, нежелания работать во имя будущего. Правительства этих стран (отчасти вследствие устаревшего законодательства, чрезмерной регламентации и глубоко укоренившихся традиций взяточничества) становятся причиной бесчисленных страданий. Для того, чтобы начать и вести небольшой бизнес, требуется такое количество разрешений, что коррупция и утомительные задержки стали эпидемией, более того, доступ на рынок открыт лишь для узкого круга близких друзей государственных чиновников... Докапиталистическая, основанная на государственной коррупции экономика этих стран, подавляет экономическую активность и обрекает бедняков на страдания".

Згодьтеся, є чимало схожого з нашими сьогоденними реаліями. Тому в основі платформи кожної відповідальної політичної сили, очевидно, будуть лежати вимоги повернути поняттю чесності первісний смисл і, за великим рахунком, зробити її вигідною для всіх і кожного - без жодних винятків. У цьому контексті слід невідкладно і безповоротно розділити владу і бізнес та відділити владу від власності. Тоді у владу будуть іти за покликанням і відповідно до об'єктивних якостей, а не з деяких інших, м'яко кажучи, міркувань.

Глобальні виклики XXІ століття вимагають від нас і нових підходів до усіх складових національної безпеки держави, організації діяльності спецслужб, професіоналізації збройних сил. Ми не повинні згадувати про армію лише як про парасолю під час дощу. Високий рівень оплати військовослужбовців та сучасне оснащення армії - завдання першочергової і принципової ваги.

Чи не найскладнішим компонентом передвиборних платформ, як на мене, будуть концепції, плани, наміри та дії в економічній сфері. Це пояснюється як специфікою внутрішніх трансформацій, так і впливом світових процесів на українську економіку з високим рівнем її відкритості.

Подолання кризи і забезпечення протягом тривалого періоду високих темпів розвитку за умови збереження політичної стабільності дає нам підстави вести мову про амбітні орієнтири та цілі у дальшому піднесенні національної економіки. Якщо конкретніше, то йдеться про максимально можливе наближення до стандартів і параметрів країн - економічних лідерів Європи. До такого підходу спонукають соціальні зобов'язання держави.

Те, що ми сьогодні маємо, - а це витіснення значної частини людей за межу бідності, різке соціальне розшарування, яке практично не залишило місця для середнього класу, - вимагає будувати плани не від досягнутого, а від реальних потреб.

Не можна переносити у друге десятиліття нашої держави приниження людини бідністю. І при цьому залишати поза увагою таку тенденцію: стабільність бідного суспільства піддається особливим випробуванням якраз тоді, коли починається деяке поліпшення життя. Оскільки пробуджується соціальна активність, спалахує невдоволення, нагромаджене за час, коли усі зусилля людей спрямовувалися на виживання.

Справи в Україні починають поліпшуватися, а відтак треба особливу увагу приділяти моральному оздоровленню нашого суспільства. Об'єктивний аналіз дає підстави для висновку: нині вже є можливості для забезпечення у державі такого економічного порядку, який слугував би інтересам усіх без винятку громадян - включаючи молодь і людей похилого віку, інвалідів і багатодітних сімей, військовослужбовців та працівників правоохоронних органів. Але за певних неодмінних передумов -зокрема, інновацій в усіх сферах, незалежних від держави приватної власності й вільного ринку, ефективної організації виробництва, поваги до законів, наявності достатньо високого рівня інстинктивної чесності, знову ж таки зведення до мінімуму корупції, оптимального законодавства, насамперед у податковій сфері.

Вибори мають засвідчити й те, що до визначальних стратегічних ресурсів ми відносимо відродження і динамічний розвиток духовної конституції українського народу - освіти, науки, культури, забезпечення постіндустріального прориву України до числа країн, які роблять ставку на інновації, безперервний приріст знань. Друге десятиріччя незалежності має бути позначене справжнім культом духовності, піднесенням суспільного авторитету інтелекту, знань, освіченості.

На зламі тисячоліть, коли швидкість життя прискорюється до небачених темпів, ще більшого значення набуває тяжіння людини до Вітчизни з тим, щоб не бути виштовхнутим в чужу атмосферу, відірваним від духовних основ і коренів. Це той період, коли ми повинні "кликати" українців до України, серйозно вести мову на тему патріотизму, який є великою мобілізуючою силою і благом для народу. Любов і повага до своєї Батьківщини ніколи не можуть бути і не будуть чимось застарілим, анахронічним.

У період передвиборної кампанії особливо чутливою і експлуатованою стане тема зовнішньополітичного курсу України. Тут даються взнаки щонайменше три чинники.

Перший - у різні періоди Україна (а точніше, окремі її частини) належали до різних державних утворень та політичних просторів. Відтак у людей навіть на генетичному рівні зберігається емоційно забарвлена прихильність до тих зниклих світів. Певні політичні сили намагаються реанімувати, підтримувати та використовувати такі настрої у своїх цілях.

Другий чинник - демонстративне прагнення деяких політиків та політичних сил визначати на свій розсуд, що Україні вигідно, а що ні, покладатися на підтримку - здебільшого уявну - з-за кордону, керуватися у своїх зовнішньополітичних орієнтаціях, уподобаннях чи антипатіях знову ж таки емоціями та поверховими враженнями, привезеними з зарубіжних вояжів.

Третій чинник полягає у тому, що розв'язання внутрішніх проблем - це значно важча робота, до якої наші політики не завжди охоче пристосовуються.

Основу зовнішньополітичної доктрини нашої держави, її місце в сучасному світовому порядку повинні визначати насамперед власні національні інтереси. З усвідомленням людством того, чим воно зобов'язане Україні за добровільні відмову від третього за потужністю ядерного арсеналу і закриття ЧАЕС.

Нам треба взяти на озброєння такий базовий принцип: що добре для українського народу, це добре для зовнішньої політики держави. Після проголошення незалежності Україна як нове величезне утворення у центрі Європи виявилася дуже спокусливою для геостратегічного освоєння. У чому це виявилося конкретно?

За формально швидким визнанням України послідували помітне дистанціювання від неї, а часом і явне ігнорування, особливо після стрімкої відмови від ядерної зброї. Останнє було витлумачено як м'якотілість і відсутність самостійної політичної лінії.

Застосовувалися жорсткі силові методи, поширювалися негативні міфи про Україну з використанням різних приводів - фактів історичного минулого, територіальних претензій, проблем кордонів, енергоносіїв, прав людини та свободи слова, інспірування антидержавницьких настроїв. Ряд зарубіжних партнерів та опонентів орієнтуються на різні частини українського політикуму, приписуючи їхні фраґментарні погляди та позиції усьому нашому суспільству.

Не припиняються спроби показового відпрацювання в Україні "критеріїв" демократії для пострадянських і постсоціалістичних країн з одночасним відстороненням від участі у прийнятті стратегічних міжнародних (європейських) рішень, у тому числі пов'язаних з її інтересами.

У цьому контексті показова, якщо так можна висловитися, сама методологія критики західними партнерами ситуації в Україні. Ясна річ, проблеми, недоліки та прорахунки є, і ми бачимо їх самі. Але цілком очевидно й інше: те, що нагромаджувалося протягом десятиріч, неможливо усунути все і відразу. Це не під силу будь-якій владі і в будь-якій країні.

Вимагати від новонароджених пострадянських держав негайної відповідності стандартам і вимірам, що властиві зрілим, розвиненим, багатовіковим демократіям - це, згодьтеся, просто нереально. Загалом ми лише номінально знаходимося в одному часовому вимірі з іншими країнами - членами Ради Європи та Євросоюзу, зі Сполученими Штатами Америки. У нас з ними зовсім інші завдання суспільно-політичного розвитку. І реалізуються ці завдання, треба сказати, більш швидко, безболісно та ефективно, ніж це робилося на відповідних етапах становлення так званих старих демократій.

Ми можемо, повинні і просто зобов'язані добитися докорінної зміни поглядів та підходів до українського питання як всередині країни, так і за її межами. Для цього потрібні такий внутрішній політичний розклад, така політична конфігурація у парламенті, які виключали б різноспрямований і від того руйнівний зовнішній вплив на нашу політику і внутрішні справи загалом. Втім, методики впливу, можливо, й будуть зберігатися і вдосконалюватися (вибори - приклад тому), але практичної віддачі від них буде мало. Це будуть просто технологічні політичні неліквіди.

Радикальні зміни у світі, особливо після подій 11 вересня, перегрупування у середовищі основних світових гравців, нарешті, вся якісно нова ситуація у світі дають нам унікальний шанс і знову ж таки зобов'язують заявити про свої національно-державні інтереси, вибудовуючи і коригуючи на цій основі всю свою зовнішньополітичну доктрину, стратегію і тактику. А якщо конкретніше, то заявити і продемонструвати: Україна не була і ніколи не стане зоною інтересів чи впливу будь-якої держави чи об'єднання держав. Цим ми покладемо край іграм на наших суперечностях. Тим більше, що можливостей для таких ігор уже практично немає.

Прагматична, послідовна і передбачувана, сповнена самоповаги зовнішня політика, здоровий егоїзм у міжнародних справах, збалансоване співвідношення помірно націоналістичної мотивації з творчим, мобілізуючим патріотизмом - ось на що треба орієнтуватися у відносинах з усіма країнами, а надто з сусідами. Повагу ж до себе за кордоном можна забезпечити лише тоді, коли, повторюся, почнемо поважати одне одного. Так що час припинити експорт бруду на власну державу.

Не маю жодного сумніву, що у нас вистачить волі, розуму і, зрештою, елементарного почуття гідності для того, щоб розв'язувати свої внутрішні проблеми власними силами й у себе в державі. Має бути залізне правило: дискусії, навіть найбільш гарячі і запеклі - вдома. А за кордоном -відстоювання інтересів та авторитету своєї держави.

Досить уже того безглуздя, коли зарубіжні політики та експерти судять і роблять висновки про Україну та виносять їй вердикти на основі не об'єктивних даних і неупередженого аналізу, а висловлювань наших доморощених професійних борців з усім і вся - висловлювань настільки ж зловмисних, наскільки безвідповідальних. Таких інвектив будемо чути, не доводиться в цьому сумніватися, ще більше з наближенням виборів.

Говорячи про нашу стратегічну зовнішньополітичну мету -повернення України до Європи, хотів би ще раз наголосити на позиції Президента України: нам не потрібно йти в Європу -ми вже там. Нам не потрібно добиватися прихильності Заходу -ми його невід'ємна складова. Україна в єдиній Європі -Європі, яка, звичайно, включає і Росію - саме так я охарактеризував би наше зовнішньополітичне кредо.

Рішуче і безкомпромісно усуваючи все, що суперечить цій меті або заважає наближенню до неї, можна було б розглядати проблему набуття Україною членства в Євросоюзі у такій послідовності:

1. Узгодження з європейською стороною конкретного плану дій щодо отримання Україною статусу асоційованого члена ЄС (упродовж 2002-2003 років).

2. Підписання угоди про асоційоване членство не пізніше 2005 року.

3. Забезпечення ефективного втілення всіх положень зазначеної угоди, навіть до формального набуття нею чинності.

4. Безпосередній вступ до ЄС (після 2010 року).

Цю мету Україна мала б поставити перед собою як важливий компонент національної ідеї. З іншого боку, це конкретна і реалістична постановка питання перед західними партнерами.

Такої інтеграції вимагають інтереси нашої національної безпеки. Це не перебільшення. Це жорстка вимога сучасної доби.

Європейські та євроатлантичні устремління України, її курс на поглиблення зв'язків зі США, які багато зробили і роблять для підтримки України, мають врівноважуватися, балансуватися стабільно партнерськими, дружніми і взаємовигідними відносинами з Росією. Вони надто довго були заручниками як застарілих, так і новочасних стереотипів та ілюзій, які дехто хотів би увічнити, канонізувати. З цієї точки зору заслуговує на рішучу підтримку нова якість контактів президентів України та Росії, які сприяють зміцненню довіри та порозуміння між обома державами і народами, поглиблюють діапазон їхньої співпраці. Треба бачити нові можливості, а не старі загрози. Давайте дивитися правді у вічі: зближення з Росією означатиме можливість посилення впливу Росії на Україну, а не навпаки. Що з цього випливає? Закриття від Росії? Це нам невигідно. Також невигідно і смертельно небезпечно для держави зниження рівня її державності.

Що робити? Насамперед не робити вигляду, що такої проблеми не існує. Спокійно, принципово обговорювати її. І водночас здійснювати дві взаємопов'язаних програми. Одна -поглиблення рівноправного, взаємовигідного партнерства з Росією. Друга - наповнення якісним змістом каркасу української державності, зміцнення її самостійного політико-економічного, господарського значення. Причому реальність така, що в успіхові цієї другої програми зацікавлені не лише ми, щоб рівноправно дружити з Росією. Оскільки ослаблення України матиме негативні наслідки і для нас, і для нашого найбільшого сусіда.

Росія і стратегічно, і тактично зацікавлена у сильному партнерові в особі України. Принципове значення має також те, що для України сліпо копіювати Росію небезпечно, оскільки наша державність вибудовується на дещо іншій основі.

У більш широкому плані нам треба проводити таку політику, щоб усі стратегічні партнери поважали наші інтереси такою ж мірою, якою ми враховуємо їхні. Час односторонніх поступок і нічим не компенсованих жертв минув. При цьому головною цінністю за будь-яких обставин мають стати інтереси кожного українського громадянина, захист його прав і свобод. Що означає, перш за все, забезпечення належної поваги у світі до українців та України, протидію застосуванню подвійних стандартів, численним фактам невмотивованих відмов у видачі віз, принижень наших громадян за кордоном і у представництвах зарубіжних держав в Україні. Причому це часто, якщо не здебільшого, стосується саме тих країн, де багато і голосно декларують своє вболівання за демократію та права людини у нашій державі.

Україна ніколи не буде єдиною, а її народ - повним, якщо належним чином не дбатимемо про всіх своїх співвітчизників, які волею долі опинилися за її межами. Турбота про українців за кордоном і закордонних українців - наш першочерговий пріоритет і святий обов'язок. Так само, як і розширення української культурної присутності в Європі і світі.

Належить докладати зусиль для вирішення і таких першочергових завдань:

- вступ України вже в нинішньому році до ГАТТ/СОТ;

- адаптація національного законодавства до норм і стандартів Європейського Союзу;

- дальше відкриття ринків і зняття штучних обмежень щодо продукції українських товаровиробників в ЄС, Росії та США;

- забезпечення найкращих умов для залучення іноземних інвестицій:

- врахування інтересів України при визначенні нових маршрутів транспортування енергоносіїв з Росії та Каспійського реґіону;

- створення максимально сприятливих умов для діяльності українських товаровиробників на ринках Азії, Африки та Латинської Америки;

- підвищення ролі України як реґіонального лідера, контрибутора європейської безпеки та однієї з активних світових миротворчих країн;

- забезпечення розвитку якісно нових відносин України з Північноатлантичним Альянсом;

- активна участь держави у формуванні та реалізації Спільної зовнішньої та безпекової політики Євросоюзу.

Демократія - а вибори є одним з найбільш наочних її виявів -означає, по суті, визнання того, що усі ми як суспільство відповідальні один за одного і один перед одним. А відтак від лінії поведінки учасників передвиборних змагань вирішальною мірою залежатиме морально-психологічна атмосфера в суспільстві сьогодні і завтра.

Чесність у політиці, у діяльності усіх державних структур -це насамперед відкритість. Буде більше відкритості - більше буде й чесності. Відкритість у демократичній державі забезпечують не лише вільні ЗМІ (це само собою зрозуміло), не лише розподіл влади, а й процедури.

Процедури - це не обов'язково закони, хоча на практиці деякі з них важливіші за закон. Процедура - це писаний чи неписаний (краще - писаний) порядок дій при вирішенні того чи іншого питання. Неписані номенклатурні правила в радянський період непогано забезпечували життєвість тієї системи, допоки вона не впала (і зовсім не через відсутність чи слабкість процедур).

Молода демократія завжди відчуває процедурний голод, і в цьому одна з причин зловживань. А отже, вкрай важливо, щоб передвиборна процедура була демократичною, тобто відкритою і чесною. У ній якомога менше місця повинна займати конфронтація - бо це ніщо інше, як втеча від мирного розв'язання проблем, засіб взаємного поборювання, підступних наскоків одних учасників виборчої кампанії на інших.

Набагато продуктивнішим є змагання ідей, платформ, позицій. Причому коректне, в загальноприйнятих межах з тим, щоб вибори не розвели народ по таборах, не посіяли розбрат і, боронь Боже, не збудили національну чи релігійну ворожнечу. Так, неприємно, коли тебе змушують доводити, що ти не злочинець, не шахрай. Однак це не означає, що навзаєм треба опускатися до надто різких рухів, піддаватися на провокації. Бо, скажімо, чим можна пройняти людину, яка, за відомим висловом, навіть біля ешафота прилаштовується, щоб залізти до кишені сусіда?

Політологи практично єдині у тому, що ці вибори будуть вирізнятися "зливом" компромату, так званим чорним піаром. Цьому можна і треба протиставити, на моє переконання, етичне ставлення до опонентів, моральні та прозорі принципи ведення кампанії. Є й інші ефективні ресурси - щирості, відвертості, відкритості, коректності.

Мабуть, слід було б наважитися і на свідоме обмеження медійного аспекту діяльності тих з кандидатів у депутати, хто в силу своїх нинішніх посад перебуває у центрі уваги ЗМІ. За всієї важливості інформаційного виміру виборчої кампанії добре ім'я і чисте сумління важать для нас набагато більше. Було б добре для країни і суспільства, і на це хотілося б сподіватися, щоб вибори продемонстрували: любов і повага до Батьківщини у нас на першому місці, у кожного з учасників передвиборних перегонів є почуття величезної соціальної відповідальності, а не лише усвідомлення своїх прав.

Цей час іспиту на політичну та державну зрілість вимагає осмислення жертовного історичного шляху українського народу. Осмислення на предмет того, як за різновекторних політико-економічних уявлень та устремлінь, відмінних зовнішньополітичних орієнтацій та союзників зберегти головне - Україну, убезпечити її народ від нових потрясінь. Адже наш досвід, який знав чимало блискучих злетів і трагічних поразок, незаперечно і неспростовно засвідчує, що перемоги здобувалися єднанням та орієнтацією на власні сили. Національна революція середини XVІІ ст. вразила тогочасний світ небаченою силою консолідації різних суспільних верств -козаків, селян, православного духовенства. Поки Богдан Хмельницький орієнтувався на власний народ, козацько-селянське військо впевнено крушило супротивників. Але пошук зовнішніх покровителів призвів лише до того, що Україна стала яблуком розбрату між найбільшими державами Європи. Соціальний егоїзм козацької старшини, її невиважений і непослідовний політичний курс та різновекторні орієнтації призвели до втрати державності, розчленування України, перетворили її на суцільну Руїну.

Ще один показовий і повчальний приклад - виступ гетьмана Мазепи, останній, за оцінкою М. Грушевського, "гучний спалах українського ірредентизму". Наміри були найкращі -відновити Українську самостійну державу. Чому ж цей проект виявився нездійсненним? Тому, що гетьман знов орієнтувався на зовнішні сили, а не на глибинний потенціал власного народу.

Можна згадати і більш близькі часи - період національної революції 1917-1920 років. Ні Центральна Рада, ні Директорія не досягли помітного успіху у пошуку союзників. Більше того, німецькі війська, закликані в Україну Центральною Радою, не зупинилися перед розгоном її самої.

Сьогодні, напередодні виборів, ми знову стоїмо перед проблемою суспільного консенсусу для створення оптимальної моделі майбутнього України. Вихід із ситуації підказують здоровий глузд та історичний досвід. Річниця Акту злуки, яка відзначатиметься у ці дні, - непоганий привід для того, щоб замислитися про переваги єдності над розбратом, діалогу над конфронтацією.

Історія переконує і вчить: єднання завжди було прологом до перемог, а за незгоди доводилося розплачуватися поневоленням і "руїною". Об'єднати суспільство здатні пріоритетні загальноцивілізаційні цінності демократизму, гуманізму, національної незалежності, поваги до людини та її вибору. При цьому зовсім не обов'язково ратувати за нівелювання принципових позицій, усереднення світоглядних орієнтацій. Йдеться лише про цивілізоване ставлення до різномислення, про толерантність як базу для пошуку спільних підходів і компромісів.

А головне - знати, що треба робити, бути готовими і здатними множити прихильників, а не ділити політиків і народ. І проводити цілісну державну політику в інтересах усієї країни, в інтересах кожного нашого громадянина.

Коли дехто з учасників передвиборної кампанії стверджує, що він - це Україна (точніше - більша чи менша її частина), то ця теза, очевидно, має право на існування. Але не слід забувати, що інші партії чи блоки теж представляють Україну. І важливо, щоб після виборів до парламенту та органів місцевого самоврядування усі ці частини стали органічними складовими єдиного суспільного організму - України, українського народу.


* * * * * * * * * * * * * * * * * *

More BRAMA Press Releases -- Click Here
Comments and observations about this article and other news
may be posted to the BRAMA News & Politics Comment Board

DISCLAIMER:The contents of press releases on this website represent solely the positions of their respective authors and organizations. BRAMA neither endorses nor disapproves of the views expressed therein. BRAMA retains all final rights as to what may or may not appear on these pages. Anyone wishing to comment on the press releases is welcome to post notices to the News and Politics Comment Board.



** Special: [Ukrainian Holidays and Traditions] [SHOP UKRAINIAN] [POLITICS]

BRAMA Home -- BRAMA in Ukrainian -- Calendar -- UkraiNEWStand -- Community Press -- Search BRAMA -- Arts/Culture -- Business -- CLASSIFIEDS -- Compute/Software -- Social Issues -- Education -- Fun -- Law -- e-LISTS&BB's -- Nova Khvylia (New Wave) -- SPORTS -- Travel -- Ukraine -- Government -- Diaspora Directory -- Suggest a Link -- Report a dead link -- About BRAMA - WebHosting - Domains - Advertising -- What's New? -- GOOGLE-- Yahoo!
Copyright © 1997-2011 BRAMA, Inc.tm, Inc. All Rights Reserved.