BRAMA, January 8, 2001, 5:00pm EST

Яка ж стратегічна мета?

Багаточисельна українська громада Північної Америки переживає досить цікавий і надзвичайно складний період. Безумовно, цей період потребує детального аналізу і вивчення хоча б з огляду на історію розвитку української діяспори. І відомо, що цим питанням займаються науковці як в Україні, так і за її межами.

Ми ж маємо намір торкнутися дещо інших аспектів процесу - еміґрації та еміґрантів, а саме, значення і місце діяспорних організацій та об’єднаннь в житті нових емігрантів.

Ще зовсім недавно всі ми дуже переживали з приводу того, що буде з нашими організаціями за кілька років? Та зрештою ця тривога не покидає нас і сьогодні. Більшість дітей еміґрантів повоєнних років відійшили від справ громадського життя діяспори. А про можливе посилення організацій за рахунок нових еміґрантів з України ніхто і не думав. Бо розуміли, що вирватися з колишнього СРСР було практично неможливо. Тому окремі організації вирішили припинити своє існування, наприклад: спілка письменників "Слово", спілка журналістів, а інші вже також підійшли до цієї межі. Українська громада почала втрачати ті "маєтки", які з великим трудом здобувалися нашими людьми впродовж десятиліть. Дуже шкода, що саме в такий спосіб розвиваються події в той час, коли потік нових еміґрантів тільки но почав зростати і наша громада отримала шанс на своє омоложення і значне розширення.

Очевидно, щоб вести предметну розмову стосовно хвилюючих нас проблем потрібно було б провести хоч якесь дослідження. І впершу чергу в такому дослідженні повинні бути зацікавлені наші найчисельніші і найактивніші огранізації. Зокрема УНС, УККА, СУА, кредитівки та інші. На жаль провідники діяспорних організацій настільки захоплені ейфорією здобутої незалежності, що їм тепер вже не до проблем, які пов’язані з майбутнім нашої національної громади. Ставши в чергу за президентськими нагородами всі їхні погляди спрямовані на Київ в якому іззадоволенням поглинають діяспорні доляри і при цьому зпідтишка продовжують заглядати на Москву та посміхатися над нами.Чи не тому, під час обговорення доповіді професора C.Білоконя в НТШ, на запитання одного з присутніх:"Як би ми могли вплинути на ситуацію в Києві?" Професор відповів: "А як ви тепер можете на них впливати, ваші ж фонди (доляри - ред) майже вичерпані!?" Як бачимо у Києві докладно знають про фінансовий стан наших організацій і тому діяспора для них вже не така цікава як кілька років тому. Та признатися самим собі про те, що наші сили як фізично, так і матеріально вичерпуються не вистачає ні сміливості, ні бажання.

Можливо, тому провідники діяспорних організацій чи то насправді, чи тільки так вдають (щоб було подібне на правду), деколи проводять зустрічі з новими емігрантами, очевидно з найкращими намірами, але видимих позитивних зрушень не видно.

А тим часом нам доводиться чути про те, як наша діяспора піклується про проблеми українців в Білорусії, має намір взяти під свою опіку українців, що живуть в Росії на Далекому Сході ("Зелений клин"). А скоро будемо турбуватися про українців в Ізраїлі, або в якійсь африканській країні, бо і там тепер наших співвітчизників багато? Звичайно, це дуже добре і похвально, що українська громада Північної Америки хоче допомогти всім і всюди. Така позиція була оправданою до того часу поки Україна не була самостійною. А найчисельніша українська громада Америки виконувала провідну роль для всіх українців, що жили у вільному світі. Але тепер при всіх "за" і "проти" всеохоплююча і провідна роль українських організацій Америки втрачає своє значення. Тому, є сенс поставити запитання: Чи відповідають програмні цілі організацій та дії їх провідників інтересам самої української громади в США?

Чи незалегко витрачаються кошти громади на вирішення "всесвітніх" проблем, в той час, коли на очах в усіх відбувається занепад організацій на місцях.

А тим часом, єдина українська школа St. George Academy, в Нью-Йорку, стоїть на межі закриття через брак грошей на її утримання. Церква св. Юра, якій належить школа, кожної неділі переповнена молодими людьми, що прибули з України, а її адміністрація мала (чи може ще має) намір продати школу.

У Брукліні цього року закрили школу, яка номінально називалася українською і належала до громади, хоч там давно вже нема українських дітей. Діти нових емігрантів в таку школу вже не йдуть, бо вони шукають добрі школи, які б хоч трошки відповідали їхнім запитам, а рівень підготовки був наближеним до такого рівня, як це було і є в Україні.

У нашої громади нема грошей на реконструкцію нового примішення для українського музею, зате є на проведення виборів депутатів та президентів в Україні, а вони (обранці народу), без винятку як грабували, так і продовжують грабувати Україну.

Під час "довгих вікендів" до наших відпочинкових осель приїздить так багато людей, що "яблуку нема де впасти", але фінансовий стан цих установ погіршується і вже є на межі банкрутства. Чи не тому продається "Верховина", а на черзі стоїть "Союзівка"?

Що це? Як можна дати пояснення такому "феноменальному" стану нашої громади?

На це може бути тільки дві відповіді:

"НЕВМІННЯ!", або "НЕБАЖАННЯ!"

Щодо першої відповіді, то її можна поставити під сумнів, бо маємо приклад того ЩО?! і СКІЛЬКИ?! зроблено за попередні роки. А ось стосовно другої - то тут особливих сумнівів не виникає.

Таких прикладів можна подати безліч, бо вони є на кожному кроці і стосуються кожної організації. Хоча хтось може заперечивши сказати, що нових еміґрантів залучають до громадських організацій, про те що їхня присутність тепер є всюди. Згоден, це правда, але погодьтесь і ви, що це крапля в морі у порівнянні з тим, що могло би бути.

Таким чином, узагальнюючи сказане можна зробити певні, якщо не висновки, то, бодай, припущення:

1. Жодна з організацій української діяспори немає чітко визначеної мети і виробленого плану щодо активізації громадського життя та розбудови організцій шляхом масового залучення емігрантів-українців з "нової хвилі".

2. Провідники організацій, радше дбають про своє місце "діяльності", а ніж про реальну справу в ім’я збереження нашої громади.

3. Наші організації, керуючись тільки уявою та добрими намірами про те, що все збережене і створене в діяспорі буде краще і по справжньому використовуватися в Україні, частково допускаються непоправимої помилки. Бо передавши певні матеріяльні цінності ми втрачаємо їх назавжди і тим самим позбавляємо цих цінностей не тільки українську громаду, але і весь українській нарід.

З іншого боку треба зрозуміти, що новоприбулі емігранти з України це абсолютно нові люди: назагал з високим рівнем освіти, з відповідними духовними і матеріальними запитами (які формувалися в умовах колишньої Радянської України). Це люди для яких колишній СРСР не таке велике "зло", як більшість собі уявляє. І навіть нема потреби вияснювати чому це так. Достатньо сказати, що в тій державі проходило їхнє дитинство, молодість і зрілість. В тій державі вони отримали освіту, там здобували свою кар’єру, тобто там проходило їхнє повноцінне життя. І ми повинні зрозуміти, що це не має бути причиною для непорозумінь (які більше надумані, ніж існують насправді). Потрібно навчитися сприймати одне одного такими як ми є і тоді, будьте певні, наші спільні справи вирішуватимуться значно краще.

Тим часом, можемо тільки констатувати, що одна з основних і, безумовно, потужних організацій української громади - УККА, яка за своїм призначенням покликана захищати впершу чергу інтереси українців в Америці недостатньо займається цими проблемами.

Можливо тому більшість новоприбулих шукаючи поради і допомоги (яка особливо потрібна в перші роки життя на новій землі) йдуть туди, де ними не ігнорують, де ніхто не звертає увагу на те, як вони вимовляють слово "плАн", чи "плЯн"; "дев’яносто", чи "дев’ядесят". І таких безглуздих зачіпок-протиріч там не виникає, бо всі розмовляють російською мовою, а при потребі, української не іґноруютьої. Та поки наші провідники будуть обстоювати незмінність своїх поглядів, звичок, принципів та підходів до вирішення справ то сотні, а може і тисячі українців, з числа нових еміґрантів, вже ніколи не наблизяться до української громади. Ніколи не дізнаються правди про нашу українську діяспору та еміґрацію повоєнних років. Ми назавжди залишимося для них такими як нас називала "совєтська" влада. І не дізнавшись правди вони назавжди відійдуть в середовище "русскоязичної" маси, або так званих "homo-sovieticus". І таких прикладів вже є чи мало. В Нью-Йорку вже проводилися фестивалі народів колишонього СРСР (звичайно ж російською мовою) і для цих заходів виділяються гроші з федерального бюджету; російськомовне радіо працює щоденно 4 години зранку і 4 години ввечорі. Останнім часом на хивлях російськомовного радіо і в пресі дуже активно ведеться робота стосовно створення громадської організації представників "російськомовного" населення.

Організатори мають досить далекоглядні і цілком реальні плани. А саме, зайняти місця в усіх виборних органах влади, щоб репрезентувати інтереси так званого "російськомовного населення" куди ж звичайно зараховують і українців. Зрештою це їхнє право. І між іншим більшість із новоприбулих будуть користуватися ( і вже користуються) послугами тих організацій без будь-яких застережень.

А тим часом в аналітичній записці імміграційного департаменту США про стан міґрації в США, вже всевладно функціонує термін "російськомовне населення бувшого СРСР". Саме до цієї категорії емігрантів, що отримали офіційний статус мешканців США за період 1990-1999 рр. зараховують і громадян України. Зауважте, що офіціний департамент уряду США не виділяє в окрему національну групу українців. Що з того виливає? Подумайте самі, а може і наші провідники також задумаються над даним питанням. Чи може ви знаєте когось іншого, хто має реагувати і виправляти такий стан речей?

Тому цікаво знати. Яка ж стратегічна мета у наших провідників?

Д-р Василь ЛОПУХ

Василь Лопух

More BRAMA Press Releases -- Click Here
Comments and observations about this article and other news
may be posted to the BRAMA News & Politics Comment Board